Життя без прикрас— Руки прибери! Не смій мене чіпати!
— Іро, стривай!
Вона ввійшла в під’їзд, зачинила за собою двері, піднялася додому й замкнулася. У вітальні сіла біля вікна, подивилася вниз. Антон іще стояв біля машини, дивлячись на її вікна. Лише коли він сів за кермо й поїхав, Ірина видихнула.
У суботу вона вирішила, що час зібратися з думками й жити далі. Зателефонувала Наталії, погодилася на зустріч. За кавою в кафе на набережній подруга розповідала про роботу, чоловіка, дітей. Ірина всміхалася, слухала, іноді щось додавала. Відволіктися виявилося приємно.
Коли розмова стихла, Наталія запитала:
— А в тебе як, Іро?
— Нормально. Живу далі.
— Не шкодуєш?
— Про що? Про Антона? Ні. Часу, який на нього змарнувала, шкода. А що пішла — про це не шкодую.
— І правильно. Він тебе не заслуговував.
Ірина кивнула. Вони ще посиділи, поговорили й розійшлися. Удома вона знову вмостилася біля вікна. Внизу йшли люди, місто жило звичним життям. Дивлячись на нього, Ірина думала, що в неї теж усе буде добре. Не відразу, але буде. Вона впорається, як справлялася раніше.
У неділю можна було спокійно читати, дивитися фільми, готувати. Надвечір Ірина помітила, що напруження відступає. Тиждень після того суботнього візиту був пеклом; тепер потроху відпускало. Вона була впевнена: Антон більше не прийде, Зінаїда Сергіївна не наважиться знову надзвонювати. Її квартира в центрі залишиться її, ніхто її не відбере. Це зараз важило найбільше.
У понеділок Ірина рано встала, зібралася й поїхала до офісу. За комп’ютером розбирала завдання, розмовляла з колегами. Звичайний робочий день приносив полегшення. Їй вдалося уникнути катастрофи: вчасно розібралася, з ким зв’язалася, і пішла. Для неї це було перемогою.
Тиждень складався напрочуд спокійно. Робота, зустрічі з подругами, домашні клопоти — наче історія з Антоном залишилася далеко позаду. Тільки іноді, увечері, у своїй трикімнатній квартирі Ірина відчувала, як підступає роздратування. Ні жалю, ні смутку. Сердилася на себе за помилку, за те, що не помітила всіх тривожних дзвіночків.
У вівторок вона поверталася з магазину, коли її зупинила консьєржка.
— Ірино Анатоліївно, у суботу вас шукали. Чоловік і жінка. Хотіли дізнатися номер квартири.
Ірина завмерла.
— Хто саме?
— Чоловік молодий, йому за тридцять. Жінка повна, старша. Аж надто наполегливо розпитувала. Я нічого не сказала, звісно. Вони ще хвилин двадцять біля під’їзду стояли, на вікна дивилися.
— Дякую, Людмило Андріївно. Якщо знову прийдуть, нічого їм не повідомляйте. І відразу мені телефонуйте.
— Добре, люба. У вас неприємності?
— Колишній наречений і його мати. Ніяк не відчепляться.
Консьєржка цокнула язиком.
— Ох уже ці свекрухи. Пильнуватиму.
Піднявшись додому, Ірина залишила сумки на кухні. За описом це були Антон із Зінаїдою Сергіївною. Виходить, не заспокоїлися. Вона перевірила чорний список у телефоні: там уже набралося приблизно десять-двадцять номерів. Досі можна було блокувати дзвінки, але особисті візити змінювали справу.
У середу після роботи Ірина поїхала на консультацію. Юриста знайшла через інтернет і записалася заздалегідь. Чоловік років п’ятдесяти в строгому костюмі вислухав її історію.
— Для серйозних заходів підстав поки замало. Ключі повернули, замки замінено, проникнення до квартири не було. Якщо дзвінки й візити триватимуть, можна подати заяву про домагання.
— А дієвіший спосіб є?
— Заборона наближатися через суд. Але знадобляться докази погроз або реальної небезпеки. У вас вони є?
Ірина похитала головою.
— Залишилися голосові повідомлення. Там є «стерво», є «пошкодуєш». Прямо не погрожували.
— Тоді поки що заява до поліції про домагання. Продовжать — з’являться підстави для серйозніших заходів.
Подякувавши юристові, Ірина оплатила консультацію й поїхала. Дорогою додому думала про можливий суд. Невже ці двоє настільки відморожені, що доведеться судитися.
У четвер вона працювала вдома. Дзвінок у двері змусив відійти від комп’ютера. У вічко Ірина побачила Зінаїду Сергіївну: та стояла сама, з пакетом у руках. Відчиняти Ірина не стала, тихо чекала. За дверима знову подзвонили, потім постукали.
— Ірино, ти вдома, я знаю. Відчини, будь ласка. Поговорити треба.
Ірина не відповіла. Стукіт став наполегливішим.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.