Життя без прикрасІрина ще раз подякувала працівникові й закінчила розмову. Отже, звернення до поліції все-таки подіяло.
Залишалося сподіватися, що після попередження Зінаїда Сергіївна нарешті дасть їй спокій.
Увечері Ірина повернулася додому й дістала з поштової скриньки конверт. Зворотної адреси на ньому не було; вкладений аркуш був списаний нерівним почерком.
«Ірино, ти сама довела все до цього, я такого не хотіла. Мій син тебе кохав, а ти віддячила зрадою. Жадібна ти, зла. Тільки здаватися я не збираюся. Ще настане час, коли ти про це пошкодуєш».
Ірина сфотографувала записку й переслала дільничному. Відповідь надійшла майже одразу: «Отримав. Тут уже погроза. Приїжджайте подавати ще одну заяву».
У вівторок вона знову сиділа перед Єршовим. Дільничному було близько сорока, обличчя в нього було втомлене. Вислухавши Ірину, він похитав головою.
— От же настирлива бабця. Викличу її повторно, поговорю вже інакше. Не зрозуміє — будемо відкривати справу.
— Не можна зробити це швидше? Я весь час у напруженні, так жити важко.
— Розумію вас. Тільки закон обмежує і нас: вона поки що тримається біля самої межі. Почне виламувати двері, бити вікна, погрожувати розправою — зможемо вжити жорстких заходів. Зараз підстав для цього недостатньо.
З відділку Ірина вийшла роздратованою. Виходило, треба чекати, поки Зінаїда Сергіївна остаточно збожеволіє. Якесь безглуздя.
У середу ніхто її не турбував. Після роботи Ірина зустрілася в кафе з Наталією й розповіла про все. Та вислухала, похитала головою.
— Іро, може, все-таки поїхати ненадовго? Хоч до батьків. Перечекати, поки стара карга вгамується.
— Наталю, квартира моя. З якого дива їхати маю я?
— Щоб самій було спокійніше.
— Ні. Нікуди я не поїду. Нехай вона перестане до мене чіплятися.
Наталія тільки зітхнула. Вмовляти далі не стала; подруги ще трохи посиділи й розійшлися.
Удома Ірина лягла, але сон не йшов. Вона знову й знову думала про Зінаїду Сергіївну: раптом та не зупиниться, раптом наважиться на щось зовсім божевільне.
У четвер уранці її розбудив дзвінок у двері. У вічко Ірина побачила Антона — цього разу без матері. Зім’ята сорочка, неголене обличчя, почервонілі очі: вигляд у нього був кепський. Двері вона залишила зачиненими, але він, схоже, здогадався, що вона підійшла.
— Іро, будь ласка, відчини. Треба поговорити, справа важлива.
Ірина не відповіла. Антон знову постукав.
— Знаю, пробачення від тебе годі чекати. Але я мушу дещо розповісти. Це про матір.
Трохи повагавшись, Ірина прочинила двері, не знімаючи ланцюжка. Подивилася на нього крізь вузьку щілину.
— Кажи. Тільки недовго.
— Мати геть з глузду з’їхала. Збирається судитися з тобою, вимагати відшкодування моральної шкоди. Нібито ти мені життя зламала, а їй здоров’я зіпсувала.
— І що далі? — Ірина всміхнулася з іронією.
— Я розумію, звучить як маячня. Але адвоката вона найме, це серйозно. Уже консультувалася. Я відмовляв — марно, слухати не хоче.
— Антоне, нехай звертається до суду. Документи в мене в порядку, докази теж є. Витратить гроші й нічого не доб’ється.
— Знаю. Прийшов попередити. І ще попросити пробачення… за все, що накоїв. Справді, поводився як ідіот.
Ірина довго дивилася на нього. На його обличчі вона бачила щире каяття, втому й відчай, але відгуку в ній уже не було.
— Антоне, ти віддав перевагу матері. Обрати її — твоє право, і далі з цим жити тобі. У мене буде своє життя, в якому немає ні тебе, ні її.
— Іро…
— До побачення, Антоне.
Вона зачинила двері й замкнула їх ключем. Він ще трохи постояв надворі, потім пішов. Ірина притулилася спиною до дверей і видихнула. Отже, Зінаїда Сергіївна зібралася грати по-великому. Через суд. Що ж, нехай пробує.
У п’ятницю Ірина знову була в юриста. Почувши, який позов задумала мати Антона, той іронічно всміхнувся.
— Вимагати відшкодування моральної шкоди через скасоване весілля? Навіть смішно. Виграти їй не вдасться. Але якщо позов таки подасть, на засідання ходити доведеться. Можу представляти ваші інтереси.
— Скільки коштуватиме ваша допомога?
— Залежить від того, скільки триватиме розгляд. Гадаю, на першому засіданні все й закінчиться. Думаю, тисяч тридцять, може, сорок.
Ірина кивнула.
— Гроші знайдуться. Мені важливіше поставити крапку, щоб більше до цього не повертатися.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.