Ірина готувалася до весілля, але наречений дедалі наполегливіше розпитував про її квартиру

У неділю ввечері Ірина вже збиралася спати, коли знову пролунав дзвінок. Вона подивилася у вічко й насторожилася: поруч із Зінаїдою Сергіївною стояв незнайомець років тридцяти, спортивної статури, у чорній куртці. Ірина намагалася зрозуміти, хто це.

Ззовні знову подзвонили, потім застукали.

— Ірино, відчиняй! Я з племінником прийшла! Він з тобою по-чоловічому поговорить!

Ірина не торкнулася замка. Дістала телефон і зателефонувала до поліції. Диспетчерка відповіла швидко.

— Поліція, слухаю вас.

— Добрий вечір. До мене у квартиру ломляться двоє. Жінку вже попереджали за переслідування, а з нею якийсь чоловік, я його не знаю.

— Назвіть адресу. Вулиця, будинок, квартира?

Ірина повідомила адресу в центрі й потрібні номери.

— Виклик прийнято. Протягом десяти хвилин направимо наряд.

За дверима стукали дедалі дужче. Незнайомець мовчав і озирався, явно нервуючи. Зінаїда Сергіївна перейшла на крик.

— Сховатися вирішила? Не вийде! Ми тебе дістанемо! Ще пошкодуєш, що з нами зв’язалася!

Ірина записувала все, що відбувалося, на телефон. Через п’ять хвилин зі сходів долинули кроки й голоси.

— Поліція! Покажіть документи. Навіщо ви тут? — зажадав один із прибулих.

— Із цією особою поговорити прийшли! Вона моєму синові життя зруйнувала!

— Громадянко, вас уже попереджали. Ви порушуєте закон. Пройдімо з нами.

— Нікуди не піду! У мене права є!

— Можете зберігати мовчання. Зараз підете з нами. Відмовитеся — доведеться застосувати силу.

За дверима почулася метушня, Зінаїда Сергіївна й далі кричала. Потім усе стихло.

Ірина трохи зачекала й відчинила. На майданчику залишилися двоє поліцейських, в одного була рація. Ні жінки, ні її супутника вже не було.

— Ірино Анатоліївно? — запитав молодий працівник.

— Так.

— Обох забрали. Будемо складати протокол. Приїжджайте завтра до відділку, потрібні ваші свідчення.

— Добре. Дякую вам.

Коли працівники пішли, Ірина зачинила двері й притулилася до них. Руки тремтіли. Діставшись до дивана у вітальні, вона сіла, обхопила голову. Тривати так більше не могло. Треба було домогтися, щоб цьому настав кінець.

У понеділок уранці Єршов зустрів її похмуро.

— Зінаїду Сергіївну Данилюк затримано на сорок вісім годин. Племінника теж. Допитали обох. Данилюк зізналася: хотіла залякати вас, змусити віддати квартиру. Племінникові заплатила п’ять тисяч — за те, щоб стояв поруч і мав загрозливий вигляд. Тепер відкриваємо справу про переслідування та вимагання. Найімовірніше, отримає умовний строк. Але вас вона більше не чіпатиме.

Ірина видихнула.

— Дякую.

— Робота така. Хочете ще щось запитати?

— Ні, мені все зрозуміло.

Вийшовши з відділку, вона сіла за кермо, але двигун заводити не стала. Дивилася у вікно. Скінчилося. Зінаїда Сергіївна під слідством; можливо, тепер і Антон остаточно зрозуміє, наскільки руйнівний вплив його матері. А Ірина нарешті вільна. Уже без колишніх застережень.

Увечері зателефонувала Наталія.

— Іро, чула, що у вас сталося! Сусідка в групі будинку написала про поліцію.

— Так, приїжджали. Тепер усе: Зінаїду Сергіївну затримали, справу відкривають. Більше до мене не полізе.

— Слава богу! Добре, що ти не відступила.

— Навіть не думала відступати.

Перекинувшись іще кількома словами, вони попрощалися. Ірина відклала телефон і підійшла до вікна. Перед нею було вечірнє місто. Квартира належала їй одній, ніхто не відбере її й не змусить піти. Цю війну вона виграла.

Через тиждень надійшло офіційне повідомлення. Зінаїді Сергіївні Данилюк суд заборонив наближатися до Ірини Лісовської ближче ніж на сто метрів і призначив рік умовного покарання. За порушення загрожувало реальне ув’язнення.

Прочитавши документ, Ірина посміхнулася. Можна було вважати цю історію завершеною.

Ще через кілька днів об’явилася Катерина — цікава до всього, балакуча спільна знайома з того корпоративу, де Ірина зустріла Антона.

— Іро, привіт! Знаєш новини про Антона?

— Ні. Що сталося?

— З’їхав з орендованої квартири, повернувся до матері. Живе з нею, навіть після всієї цієї історії. Кажуть, вона йому голову заморочила: втовкмачує, ніби ти обох підставила. Він тепер чорніший за хмару, ні з ким не розмовляє. Ще й на роботі понизили. Клієнти почали скаржитися на хамство.

Слухаючи її, Ірина відчувала незвичний спокій. Не хотілося ні жаліти Антона, ні зловтішатися. Сам обрав, тепер сам і розсьорбує.

— Що ж, звинувачувати йому нікого, крім себе.

— А в тебе як? Не шкодуєш?

— Анітрохи. Навіть рада, що вийшло саме так. Самій краще, ніж поруч із маминим синочком та його матір’ю, яка всім отруює життя.

Катерина засміялася.

— Тут твоя правда. Я, власне, попередити хотіла. Раптом знову надумає до тебе підкочувати.

— Спілкуватися з ним більше не буду. Повертатися до цих стосунків я не збираюся.

— Он як? Ну ти й даєш.

Вони ще трохи побалакали. Закінчивши розмову, Ірина заварила каву й умостилася з чашкою біля вікна.

Біологічний годинник і далі цокав, тільки підганяти себе вона більше не хотіла. Сім’я та діти можуть зачекати. Зараз їй потрібні спокій, власна оселя, можливість жити на власний розсуд. Урватися в це життя без запрошення нікому не дозволено.

А Антон із Зінаїдою Сергіївною нехай залишаються в старій квартирі, де не працює ліфт і сиріють стіни. Нехай розповідають сусідкам про жадібну невістку, яка пошкодувала для них житла. Квартира в центрі їм не дісталася й не дістанеться.