Лікар важко зітхнув, але сперечатися не став.
— Тоді будемо спостерігати. Пройдете обстеження, здасте аналізи. Направлення я зараз випишу.
Невдовзі Дмитро поїхав із селища. І, як не дивно, Надія відчула полегшення. Йому не треба було нічого знати. Ця дитина була її дивом, її довгоочікуваним щастям, єдиним справжнім сенсом.
У селищі, звісно, перешіптувалися. Усім було цікаво, від кого Надія на п’ятому десятку чекає маля. Але правди так ніхто й не дізнався. Поговорили, поохкали, попліткували й поступово заспокоїлися. Зрештою, ростити дитину належало не їм.
Син народився в строк — міцний, здоровий, голосний. Надія назвала його Кирилом. Коли вона вперше притисла малюка до грудей, їй здалося, що весь колишній біль розчинився без сліду. Вона більше не була сама.
Кирило ріс чудовим хлопчиком. Добре вчився, брав участь в олімпіадах, займався легкою атлетикою, легко сходився з людьми й завжди вмів заступитися за слабшого. Надія дивилася на сина й думала: після школи він неодмінно вступить до інституту, у нього все вийде. Вона була готова підтримати будь-яке його рішення.
Але одного разу Кирило її приголомшив.
— Мамо, я спершу до армії піду, — сказав він в одинадцятому класі. — А потім уже вступлю до технічного вишу.
— Синочку, навіщо втрачати цілий рік?
