— розгублено спитала Надія. — Вступай одразу. У тебе буде відстрочка.
— І потім щороку бігати по комісіях? Ні вже. Відслужу одразу, закрию це питання, а потім спокійно піду вчитися. Тим паче після служби під час вступу бувають пільги.
Сперечатися з Кирилом було майже марно. Характер у нього був упертий, увесь у матір. Якщо вже вирішив, переконати його було неможливо.
Проводи влаштували гучні й теплі. Прийшли однокласники, сусіди, знайомі. Була й Віра — перше кохання Кирила. Надії ця дівчина дуже подобалася: скромна, добра, з ясними очима. Потай жінка вже уявляла її своєю майбутньою невісткою.
Коли новобранців повезли, Надія й Віра ще довго стояли на пероні, обійнявшись, і плакали, дивлячись услід поїздові, що відходив.
— Ходімо, Вірочко, — нарешті тихо сказала Надія. — Будемо чекати нашого Кирюшу.
Дівчина мовчки кивнула, витираючи сльози.
Віра поїхала вчитися до міста, але Надію не забувала. Часто телефонувала, питала про здоров’я, розповідала новини, згадувала Кирила. Надія звикла до цих дзвінків і щоразу чекала їх з особливим теплом.
Одного разу телефон задзвонив удень. У слухавці пролунав стривожений голос Віри.
— Тітко Надю, ви сьогодні новини дивилися?
