— Вона одужує, — сказала Оксана. — Це я вам обіцяю.
Федорович зателефонував наступного дня о 11:40. Оксана стояла біля сестринського поста, підписувала призначення. Телефон завібрував у кишені. Вона вийшла на сходовий майданчик, де пахло фарбою й холодом.
— Спускайся, — сказав Федорович телефоном.
Лабораторія токсикології містилася в підвалі старого корпусу. Низькі стелі, гудіння витяжки, ряди пробірок у штативах. Федорович, за 60, в окулярах із товстими лінзами сидів перед монітором і не обернувся, коли вона увійшла.
— Сідай, Мельник.
Вона сіла на табурет. Федорович тицьнув пальцем в екран. Графік із піками. Стовпчики цифр.
— Твоя рідина. Основа справді дитячий вітамінний сироп. Маскування смаку. Усе чесно. А от далі… — Він зняв окуляри, протер їх полою халата, надів знову. — Солі талію. Концентрація грамотно підібрана. Сволотна концентрація. Разова доза нічого не дасть. Навіть тижнева — картина буде змазана. Біль у животі, слабкість, нудота, те, що ти й бачила. А через місяць-півтора накопичувального прийому…
Він не договорив, узяв зі столу олівець, покрутив, поклав назад.
— Клінічна картина як за онкології чи тяжкої інфекції. Волосся полізе, спишуть на хворобу. Згасання. Природне, розумієш, згасання. За стандартними аналізами без прицільного запиту на важкі метали нічого не знайдуть. Хтось дуже добре знав, що робить. Хтось із фармацевтичною освітою або доступом до довідників.
— Вона працювала в аптеці, — сказала Оксана.
— Ну от.
Федорович відкинувся на стільці. Стілець рипнув.
— Мельник. Це вже не медицина, це стаття. Замах на вбивство малолітньої. Я зобов’язаний задокументувати й передати. І ти зобов’язана.
— Задокументуй. Усе за формою, з номерами.
— Ну, дай мені один день. Флакон — це флакон. Вона скаже: «Підкинули, не моє. Дитина вигадує». Мені треба, щоб її взяли на гарячому…
