Момент настав за 10 днів.
Не тому, що Оксана його спланувала. Вона не планувала. Він настав сам, як настають усі важливі розмови.
Не тоді, коли до них готові, а тоді, коли вже неможливо мовчати. У середу вранці Левченко викликав її на 10-ту. Без попередження, без теми в листі: Ірина просто зателефонувала по внутрішньому телефону й сказала: «Зайдіть».
Коли Оксана зайшла, він стояв біля столу, а не біля вікна. Це було незвично. На столі лежала розкрита папка.
Вона встигла помітити, що це не робочі документи. Щось інше. Левченко закрив папку раніше, ніж вона підійшла ближче.
«Сідайте», — сказав він. Вона сіла. Він залишився стояти.
Теж незвично. «Черненко подав офіційне заперечення проти вашого зарахування в штат, — сказав він. — Через юридичний відділ».
«Формальна підстава — відсутність профільного досвіду на момент найму». «Це правда, — сказала Оксана. — Досвіду не було».
«Я знаю. Заперечення технічно коректне». Левченко дивився на неї.
«Я його відхилю. Але хочу, щоб ви розуміли: це коштуватиме мені певного політичного капіталу всередині ради. Я йду на це свідомо. Хочу, щоб і ви йшли свідомо». «Я розумію ситуацію, — сказала Оксана. — Черненко не зупиниться на запереченні».
«Він шукатиме помилки у ваших звітах. Якщо знайде — використає». «Нехай шукає», — сказала вона.
«Помилок, які він зможе використати, там немає». Левченко подивився на неї з тим виразом, який вона вже навчилася читати: не схвалення, але щось близьке до нього. Повага без тепла.
«Добре», — сказав він. «Ідіть». Оксана не встала.
Він помітив. «Щось іще?» — спитав він. Вона дивилася на нього секунду.
Потім сказала: «Я хочу сказати вам те, про що попереджала. Пам’ятаєте, я говорила, що скажу, коли буде правильний момент?»
Левченко став дуже нерухомим. Не напружився. Саме став нерухомим, як людина, яка знає, що зараз почує щось важливе, і не хоче цього показати.
«Говоріть», — сказав він. Оксана склала руки на колінах. «Віктор Павлович хворів. Три місяці тому в нього діагностували захворювання серця. Операція була на початку цього місяця. Зараз він відновлюється. Небезпеки немає. Він сказав мені в неділю». Левченко не ворухнувся.
«Він попросив вас мені це повідомити?» — спитав він. Голос був рівний. Надто рівний.
«Ні. Він спеціально сказав, що не просить мене бути посередником. Він просто розповів, бо я знаю вас обох. Рішення, сказати вам чи ні, було моїм». «Навіщо ви це кажете?» «Тому що це правда, яку ви маєте право знати». Оксана дивилася на нього просто.
«Не тому, що він попросив. Не тому, що я хочу щось змінити між вами. Просто ви маєте знати, що він хворів. І що операція пройшла добре». Це все…
