Левченко повільно відійшов до вікна.
Став спиною, як завжди. Оксана чекала. Вона не квапила й не додавала слів.
Вона сказала те, що мала сказати, і тепер це було його. «Як він?» — спитав Левченко. Тихо.
Іншим голосом, не директорським. «Працює. Набрав новий потік студентів. Каже, що він слабший за той, у якому вчилася я». Левченко не обернувся.
«Що він розповів вам про нас?» — спитав він. Не агресивно, лише тихо й дуже прямо. «Що остання розмова була 22 роки тому. Що сказав вам щось, чого не слід було. Що вважає це своєю провиною». «Він так і сказав?»
«Своєю провиною?» «Так». Без застережень. Довге мовчання.
За вікном 23-го поверху було те саме, що завжди. Місто, яке не чуло цієї розмови. «Він сказав вам, що саме сказав тоді?» — спитав Левченко.
«Так. І що ви думаєте?» Оксана трохи помовчала. «Я думаю, що він говорив це не зі зла», — сказала вона.
«Він так улаштований. Він говорить жорстко, бо не вміє інакше. Це не виправдання. Просто факт. Ви, мабуть, це знаєте краще за мене». Левченко нарешті обернувся.
Він дивився на неї. І вперше за весь час, що вона його знала, в його обличчі не було тієї навмисної жорсткості. Не м’якість, просто її відсутність.
Ніби він на секунду перестав тримати себе. «Ви сказали мені це зараз, після розмови про Черненка, — промовив він. — Навмисно?» «Ні», — сказала Оксана.
«Ви самі сказали: „Ідіть“. Я не пішла. Це був єдиний момент за десять днів, коли в мене було відчуття, що можна».
«Чому зараз?» «Тому що ви щойно сказали мені, що йдете на політичний ризик заради чесного рішення». Вона дивилася на нього. «Мені здалося, що людина, здатна на це, здатна почути й те, що я сказала».
Левченко довго мовчав. Потім сказав дуже тихо, майже до себе: «22 роки».
Оксана не відповіла. Це не потребувало відповіді. «Ви знаєте адресу?» — спитав він за кілька секунд.
«Він і далі живе в тому самому будинку. Я бачила адресу в університетських документах». Левченко кивнув.
Один раз. Повільно. Знову повернувся до вікна.
«Ідіть, Коваль», — сказав він. Але цього разу в цій фразі було щось інше. Не завершення розмови.
Щось схоже на вдячність. Настільки приховану, що її можна було й не помітити. Оксана встала й пішла до дверей.
На порозі вона зупинилася сама. Уперше не тому, що він її окликнув, а тому, що сама хотіла сказати останнє. «Віктор Павлович не просив мене вас шукати», — сказала вона.
«Але він сказав одну річ: що ви обоє носите це з собою щодня. Він — точно».
«Я подумала, що ви теж маєте право знати, що він це розуміє». Левченко не обернувся. «Ідіть», — повторив він.
Вона вийшла. Тихо зачинила двері. У ліфті вона стояла й дивилася перед собою.
Вона не знала, що він зробить із цим. Поїде чи ні. Зателефонує чи ні.
Може, нічого не зробить. Замкне це в собі так само, як замикав усе інше 22 роки. Але вона сказала правду.
Прямо, без маніпуляцій, без розрахунку на результат. Більшого вона зробити не могла…
