Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

— Ви хочете пустити це на піч? Це жарт?

— Ні.

— Але таким речам місце в музеї, під склом!

— Отже, буде музейна піч, — відповіла Тетяна. — Та ще й тепла.

Після мовчання він зітхнув і залишив на столі блискучу візитівку.

— Якщо передумаєте, телефонуйте будь-коли. Удруге такої пропозиції не буде.

Надівши капелюха, він вийшов, обережно вибираючи дорогими черевиками дорогу в багнюці. Машина ще довго буксувала біля хвіртки, переорюючи колесами луг, аж поки не вирвалася на дорогу.

Тетяна взяла картку й, відчинивши заслінку, відправила у вогонь. Глянцевий прямокутник скрутився, почорнів і зайнявся.

Надвечір на ґанку з’явився Павло з мішком картоплі. Надії з ним не було. Постукав він тихо, по-чужому; потоптався, перш ніж переступити поріг.

— Тобі приніс. Наша картопля, зі свого городу.

— Дякую, Павле. Присядь.

Він умостився скраю лави, опустивши мішок до ніг.

— Таню, пробач за поминки. За те, що за столом було. Надька вип’є — дурепою стає, та й я ж хмикнув. Не забув я цього. Мені соромно.

— Прощаю тебе, Павле.

Він кілька разів кивнув, потім подивився їй в обличчя.

— Ще ось що. Жужа молока майже не дає. Проти твоєї — половина. Уночі мукає в хліві, Надьці спати не дає. Ветеринар оглянув, хвороби не знайшов. Каже, тужить.

Тетяна відвернулася до вікна; говорити заважала грудка, що підступила до горла.

— Пустите мене її подоїти?

— Я заради цього й прийшов. Ходи щоранку, якщо хочеш. Із Надькою я поговорив, заперечувати вона не стане.

Вранці Тетяна принесла до чужого хліва чистий дійник. Ще двері не відчинилися, а Жужа впізнала кроки й так замукала, що перегородка затремтіла. До доїння господиня взялася не відразу: довго стояла, притулившись чолом до теплого боку. З дверей хати дивилася Надія. Куталася в пуховик і мовчала.

Увечері, повернувшись, Тетяна розгорнула альбом на останньому кресленні. Кругла піч, карниз, сорок місць із номерами, над ними два слова. Їй би й ще двадцяти років не вистачило, щоб самій таку скласти.

За тиждень випав перший сніг. Із телефона Раїси Степанівни Тетяна зателефонувала Денисові. Для нього в неї знайшлося лише три слова:

— Дідове креслення знайшлося.

Наступного дня він примчав без сніданку й відразу попрямував до світлиці, до основи. Тетяна розклала перед ним альбом. Денис довго водив пальцем по лініях; губи ворушилися — рахував цегляні ряди.

— Голландка, кругла, кахляна, з карнизом, — промовив він нарешті. — Коли я хлопчаком місив йому глину, дід розповідав про таку. Замолоду побачив у панському будинку, незадовго до знесення. Так і хотів усе життя повторити.

— Візьмемося?

— Візьмемося. Тільки цегла потрібна стара, добротна. Нинішня кривувата, для кахлів не годиться.

— А де шукати?

— Ви до дідового сараю заглядали? — Денис усміхнувся й кивнув у бік подвір’я.

Сарай за хатою давно похилився, двері трималися на єдиній петлі. Тетяна вважала, що там самий мотлох, і досередини не заходила. Денис штовхнув двері плечем, скинув стару ряднину. Під нею до самого даху височіли червоні цеглини, складені ялинкою. Одну він витягнув і простукав кісточками пальців. Пролунав чистий дзвін.

— Чуєте? Дід на слух відбирав. З кожного розбирання по десятку тягав, усе життя збирав. Я думав, на продаж. А виявляється, для цієї печі.

По глину ходили до урвища біля озера Вербне, туди ж, куди раніше ходив Григорій. Денис хвалив її: жирна, без камінців, кращої в усьому районі не знайти. Мерзлою стежкою вони котили тачку, а біля печі наповнили глиною й водою два старі корита.

Тетяна місила босоніж — так її бабусі готували глину для обмазки. Від холоду вона переставала відчувати пальці на ногах. Денис зі сміхом доливав із чайника теплу воду.

— Справжня підмайстриня з вас, Тетяно! Дід узяв би вас, не сумнівайтеся.

— Та ну, скажеш!

— Узяв би. Дівчат він не любив учити, казав, усе скиглять. А ви ж не скиглите.

Середина листопада пішла на перші ряди. Денис клав цеглу, Тетяна подавала й непомітно для себе почала повертати її ложком догори — як належить для мурування. Наче руки давно це вивчили й робили без неї. Денис здивовано звів очі.

— Хто вас навчив подавати цеглу?

— Ніхто. Якось так вийшло.