Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

— До нас чутка дійшла: розбагатіла ти. Навіть музей з іншого міста приїжджає.

— Приїжджає.

— І що ж у тебе знайшлося?

— Спадок Григорія Петровича.

Світлана поклала руки на сумочку. Слова вона вимовляла повільно, наче повторювала завчений урок.

— Саме так. Нашого діда, не твого. Отже, це належить нам. Будинок ми продали, дах зі стінами. Про сховане в печі ніхто не знав, тобі його не продавали.

— Світлано, піч стоїть у моїй хаті.

Із шухляди столу Тетяна витягла купчу й поклала перед гостею. Світлана навіть не глянула.

— Подумаєш, папірець. Ціна — чотири! Смішно називати це угодою. У суді таке відразу скасують. Я вже записалася в районному центрі до юриста.

— Що ж, сходи. Сміялася тоді ти. І ціну сама назвала, ніхто тебе не змушував.

— Світо, може, краще миром? — Надія потягнула її за рукав і звернулася до Тетяни: — Ми ж не чужі. Поступися нам хоч двома кахлями, діда пам’ятатимемо. Невже шкода?

— Для пам’яті ви вже самовар забрали.

Надія лише розтулила губи й знову стиснула їх. У Світлани від шиї вгору поповзли червоні плями.

— Ось як ти тепер розмовляєш! У нашому домі двадцять дев’ять років прожила, на нашому хлібі…

Андрій підвів голову. Уперше від похорону він заговорив. Голосу не підвищив, але Світлана обірвала фразу.

— Світо, годі.

— Андрійку, що з тобою?

— Сказав: годі. Продали самі. Самі з неї реготали, при мені все було, я пам’ятаю. І хліба нашого вона не їла. Ми всі двадцять дев’ять років їли її хліб. Мати завдяки їй останні роки хоч пожила по-людському.

Стало чути, як обсипається в печі перегоріле поліно. Світлана розглядала чоловіка, наче перед нею опинилася незнайома людина. Потім підвелася, поправила пальто й попрямувала до виходу, не попрощавшись. Надія поквапилася слідом.

На порозі Андрій затримався. Перебираючи шапку, він дивився повз Тетяну, на піч.

— Якщо дрова скінчаться, дай знати.

— То ти їх тоді привіз?

Не відповівши, Андрій вийшов у темряву.

До юриста Світлана все ж дісталася. Новину принесла Марія: її двоюрідна сестра мила підлогу саме в тій конторі. Вислухавши відвідувачку й переглянувши копію купчої, юрист розвів руками.

— Підписували повнолітні люди, при нотаріусі. Продавці самі визначили ціну. Угода законна. Звертатися до суду тут нема з чим.

— Світка звідти зелена вийшла, — розповідала Марія, даючи Тетяні решту. — В автобусі до самого села слова не сказала. Ти тепер тримайся, Таню. Вона тебе у спокої не лишить.

Та більше Світлана не з’являлася. Якщо зустрічала Тетяну біля магазину, відверталася й переходила на другий бік.

Через тиждень біля хвіртки застряг великий чорний джип — колеса загрузли в багнюці по самі диски. Чоловік років п’ятдесяти, який вийшов із нього, з тугою поглядав на свої дорогі черевики. Світле пальто, капелюх; постукав він тричі, чемно, а коли Тетяна відчинила, зняв капелюха.

— Тетяна? Вибачте, що не зателефонував заздалегідь. Я колекціонер із великого міста. Почув, у вас є дещо цікаве.

— Від кого почули?

— Добрі люди підказали, — усміхнувся він. — Дозволите подивитися? Обіцяю, лише гляну.

Вона впустила його й розгорнула полотнину. Відвідувач надовго замовк. Так Надія дивилася на нову шубу. До кахлів він не торкався, лише схилявся над ними дедалі нижче.

Нарешті з внутрішньої кишені з’явився блокнот. Чоловік щось написав, відірвав аркушик і склав удвоє. По клейонці до Тетяни ковзнув папірець — колись так само Світлана посувала синю теку.

— Отримаєте готівкою, просто сьогодні. Усе привіз із собою, автомобіль чекає.

Тетяна розгорнула аркушик, і на мить їй потемніло в очах. Збирай вона брусницю щодня, без жодного вихідного, і трьох життів не вистачило б на таку суму. Від цифри її погляд перейшов до кахлів, потім до листа на краю столу. Папірець вона склала й посунула столом назад.

— Не продам.

— Тетяно, можливо, ви не зрозуміли розміру пропозиції. Вам до кінця життя вистачить: купити квартиру в місті, лікуватися, дозволити собі все, що забажаєте.

— Усе я зрозуміла.

— Чому ж відмовляєтеся?

— Не заради вітрини Григорій Петрович їх ховав. Він сорок років беріг кахлі для печі.