Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Під лампою кахлі поверталися один за одним. Клавдія Романівна підносила їх боком до світла, вивчала тріщинки поливи, кутовий скол, відтінок глини на зламі. Потім через лупу розглядала зворотний бік. Тетяна сиділа біля печі на табуретці, боячись навіть ворухнутися.

— Кораблик — XVIII століття. Найімовірніше, робота певної майстерні: вона має особливу манеру писати вітрила. Сині кахлі пізніші, початок XIX століття. Їх могли зробити тут, а могли привезти. Але ось такий лев із людським обличчям — рідкість. Мені траплявся лише в одному музеї, та й той розколотий на три частини.

Взявши опис, Клавдія Романівна замовкла. Палець у білій рукавичці рухався рядками, іноді повертався назад. Дійшовши до запису про корабель, вона зняла окуляри й потерла очі.

— Соснове озеро… Будинок із колонами. Я знаю цей будинок. Там тепер лише фундамент, кропивою заріс. А його піч — ось вона, переді мною на столі.

— То це цінне?

Реставраторка повернулася до Тетяни всім корпусом.

— Старих кахлів збереглося чимало. А от із такою біографією — одиниці. Щоб було відомо, з якого будинку зняли, з якої печі, коли й як. Це провенанс. Ваш майстер зробив те, чого ніхто не робив: зберіг і самі речі, і відомості про них.

Вона взяла латунне клеймо й покрутила в руках.

— Ще й своє клеймо залишив, щоб було ясно, чия робота. Розумна людина була.

— А грошей за таке скільки дають? — запитала Тетяна й одразу злякалася того, що сказала.

Клавдія Романівна відповіла не відразу. Згорнувши опис, вона накрила його долонею.

— Добрий садибний кахель, якщо він так зберігся, колекціонер купить тисяч за сорок. Рідкісний — дорожче, часом набагато. У вас тридцять дев’ять, і походження кожного записане. Менше ніж півтора мільйона тут бути не може. Я б радше говорила про два.

Табуретка раптом здалася Тетяні затісною; вона пересіла на лавку. Перед нею лежали кахлі, а ввижалися чотири монети, поставлені одна на одну біля розлитого чаю. «Дешевше за буханку», — сказала тоді Світлана.

— То дорожче за хату… — прошепотіла Тетяна. — І за покіс із коровою теж.

— Набагато, — кивнула Клавдія Романівна. — Послухайте мене: я цим займаюся тридцять років. Про знахідку скоро заговорять. До вас приїжджатимуть на дорогих машинах, викладатимуть готівку. Тільки не здумайте віддавати з рук. Вирішите продавати — звертайтеся до музею або на аукціон, оформлюйте документи. Інакше обдурять.

— Продавати я нічого не збираюся.

— Нічого? — Брови реставраторки піднялися.

Замість відповіді Тетяна встала й подала їй листа, витягнутого з-під подушки. Читати Клавдія Романівна лишилася біля вікна. Потім довго дивилася на озеро, перш ніж скласти аркуші й передати назад.

— Із цих кахлів має вийти піч. Щоб гріла чужих людей…

— Він так розпорядився.

— За таке музейники мене зі світу зживуть, — раптом усміхнулася Клавдія Романівна. — А втім, ваш пічник має рацію. Під склом кахля мертва. Її робили для тепла. Візьмете мене в поміч? Печей я не кладу, зате кахлі вмію саджати краще за багатьох.

— Візьму.

— Тоді почнемо з фотографій та опису. Усе пройду за номерами, підготую документ, поставимо музейну печатку. З’явиться хтось із обвинуваченням, ніби ви чуже привласнили чи крадене тримаєте, — покажете папір.

До темряви на білому простирадлі змінювалися кахлі: кожну Клавдія Романівна знімала спереду й зі звороту, обміряла лінійкою, заносила розміри до блокнота. Тетяна приносила чай із брусницею й, скільки знала, розповідала про Григорія. Поїхала гостя вже о дев’ятій вечора. Пообіцяла, що повернеться, щойно покличуть.

Усього два дні знахідка лишалася таємницею. Олена Дубровська, повертаючись від колодязя, помітила сіру машину з приїжджими номерами. Її сестра, яка прибирала районний музей, чула телефонну розмову Поліни про скарб у печі. У вівторок надвечір новину обговорював уже весь магазин.

Наступного вечора пролунали два знайомі удари у двері — так стукали господарі. Тетяна глибоко вдихнула й відчинила. Попереду стояла Світлана, вдягнена наче для поїздки до району: найкраще пальто, хутряний комір. За нею трималася Надія. Андрій лишився на нижній сходинці, опустивши погляд.

— Таню, впустиш? Поговорити треба.