Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Павло штовхнув дружину ліктем. Та змовкла, але усмішка лишилася. Тетяна підійшла до хреста й стала навколішки просто в мокрий пісок, щоб покласти хліб. Потім розламала пиріг і, як годилося, дала кожному по шматку. Світлана свою частку понюхала й поклала до кишені.

Слова тіснилися Тетяні в горлі. Хотілося тут, біля Віті, висловити все: про чубату птицю з ягодами, про вітрильний корабель, про панські будинки в неї під подушкою. Дід залишив у висміяній ними хаті більше, ніж вони втрьох за все життя нажили. Та згадалася Раїса Степанівна, її вузлуватий палець: «Нікому не кажи, доки не дізнаєшся. Особливо Світланці». Тетяна стиснула губи й узялася поправляти квіти.

— Ходімо вже, холодно, — зіщулилася Світлана. — Таню, поминати з нами будеш? У хаті стіл накритий.

У її хаті. На тій клейонці із соняшниками, з її чашками в золотих обідках.

— Я залишуся. Ще трохи посиджу.

— Тобі видніше.

Вони спустилися піщаною доріжкою. Ще якийсь час долинав сміх Надії, потім грюкнули автомобільні дверцята. Залишилися скрип сосен над головою та далекі крики останніх гусей на озері.

Тетяна сіла на лавку біля сусідньої огорожі. З хреста на неї дивився Вітя — молодий, коротко стрижений, серйозний. Для хреста взяли стару паспортну фотографію.

— Вітю, чуєш? У мене в печі цілі садиби знайшлися, панські будинки. Твій дід їх сорок років зберігав. А ви ж навіть на Великдень до нього не зазирали.

Вітер ворухнув квіти. Целофан зашелестів, наче у відповідь.

— Що мені тепер із ними робити? Він просить піч скласти, а мені страшно. Може, все марно, нічого вони не варті, тільки посміховиськом стану. А якщо варті — то як тоді?

До сутінків вона залишалася біля могили. Коли ноги змерзли, підвелася, струсила пісок із колін і поправила біля хреста хліб. Рішення прийшло дорогою назад, уже перед хатою: завтра треба їхати до районного центру й з’ясувати, що ж вона зберігає під подушкою.

Уранці Тетяна відібрала птицю з ягодами та вітрильний кораблик. Кожен із двох кахлів загорнула в рушник, влаштувала в сумці між брусничними банками й пішла до повороту на трасу. У напівпорожньому рейсовому автобусі пахло бензином. До самого районного центру сумка лежала в неї на колінах, притиснута обома руками.

Музей містився у старому купецькому будинку на площі. За товстими стінами було прохолодно й тихо, лише мостини поскрипували. Біля входу за столиком сиділа дівчина років двадцяти п’яти, в окулярах і в’язаному светрі.

— По квиток?

— Мені б порада потрібна. Принесла дещо… Ви не подивитеся, що це таке?

Дівчину звали Поліна. Вона розгорнула один рушник, за ним другий — і змінилася на обличчі. Обома руками підняла кораблик, піднесла до вікна. Довго розглядала його, затамувавши подих.

— Де ви це взяли?

— У печі знайшла.

— Що за піч?

— Моя. Старий пічник залишив, сховав у стіні.

Поліна повернула кахель, торкнулася виступу зі зворотного боку й тихо охнула.

— Тільки ці два?

— Усього тридцять дев’ять. Ще зошит є: про кожен записано, звідки взятий.

На рушник кораблик опустився з такою обережністю, ніби був зроблений із тонкого скла. Поліна дістала телефон і пішла до сусідньої зали. До Тетяни долинали уривки швидкої схвильованої мови:

— Клавдіє Романівно, ви зараз сидите? Ні, краще сядьте… Каже, є опис… Так, кожного. Я теж спочатку не повірила.

Хвилин за п’ять Поліна повернулася, щоки в неї порожевіли.

— Тетяно, ви приймете в себе реставраторку? Вона з іншого міста, займається кахлями. Кращої спеціалістки я не знаю. Готова приїхати в суботу, якщо ви згодні.

— Авжеж, пущу. Тільки дорога погана, машиною до самої хати не під’їдеш.

— Дістанеться. За такими кахлями вона й пішки піде.

У суботу до обіду з’явилася маленька сіра машина, вся по вікна в багнюці. Клавдія Романівна Бондар дістала з багажника валізку, лампу з прищіпкою та упаковку білих бавовняних рукавичок. Їй було за шістдесят; коротке сиве волосся, швидкий чіпкий погляд.

— Показуйте, якими скарбами обзавелися. Тільки дозвольте спершу руки помити.

Тетяна розстелила полотнину в горниці, на столі біля вікна: там світло падало рівніше. Реставраторка натягнула рукавички, але до розкладених рядів одразу не доторкнулася. Стояла й довго дивилася.

— Боже мій… — тихо промовила вона. — Ви уявляєте, що вам дісталося?