Дружини братів чоловіка зі сміхом продали Тетяні старий будинок, але перша ж топка привела до знахідки в старій печі

Тетяна підвела очі на край столу. Там, окремо від знахідок, лежав вийнятий із печі кахель, ще з глиняними крихтами по краях. Та сама крива синя птиця: величезний хвіст, одна лапа.

— То це півень? А я ж тебе за якусь курку мала.

Вона тихенько засміялася сама до себе — вперше за півтора місяця. «Робота невідомого майстра, найкраща з усіх». І тут старий не втримався від жарту.

Тепер Тетяна взялася за листа. Два аркуші з того самого зошита були списані з обох боків. Великі друковані літери — так виводять слова люди, яким рідко доводиться писати.

«Тому, хто затопить. Читаєш це — отже, моя піч уже горить. Поклав руку на лежанку й відчув: півень холодніший за інших. Добре. Живі в тебе руки. Савчуки топити не стануть, їм ані часу, ані потреби. Або продадуть хату, або залишать порожньою. А затопить той, кого вони виженуть. Я їх знаю».

Аркуш опустився Тетяні на коліна. Вона поглянула у вікно: за шибкою вже синіли сутінки. Потім підняла листа й продовжила.

«Після війни по району розбирали панські будинки — цегла потрібна була на ферми. Кахлі трощили кувалдами, дорогу ними підсипали: панське, кому воно потрібне. Мені тоді було дев’ятнадцять років. Уночі ходив знімати, що ще можна. У зошиті зазначив, звідки кожен узятий, щоб знали: рятував, не крав. Сорок років думав, куди їх прилаштувати. Кращого, ніж знову скласти піч, нічого не вигадав. Основа в горниці готова, креслення знайдеш наприкінці альбому. Склади піч. Жодного кахлю не продавай, хоч би яку ціну не пропонували. Вони сто років зігрівали незнайомих людей, нехай зігрівають і далі. А півня постав посередині. Ти його сама впізнаєш. Григорій Мельник».

Тричі Тетяна перечитала листа. Утретє голос затремтів, і дочитувала вона вже про себе.

— Сама впізнаєш… Що ж мені впізнати, Григорію Петровичу?

Відкривши альбом із кінця, вона побачила невелику круглу кахляну піч. Угорі карниз, унизу маленькі дверцята. Місця під кахлі були розмічені номерами від першого до сорокового; сороковий припадав точно на середину, на висоті очей. Ні року, ні села, ні прізвища над кресленням не було. Лише напис: «Для того».

Увечері у двері постукала Раїса Степанівна. Побачивши заставлений кахлями стіл, вона застигла на порозі, так і тримаючи каструлю.

— Батечку мій! Це ж що таке?

— У печі було, Раїсо Степанівно. За півнем.

— За яким ще півнем?

Тетяна показала. Сусідка поставила каструлю, вмостилася на лавці. Довго її вузлуваті пальці перебирали кахлі, а сама вона мовчала.

— Ось куди він ночами їздив… — нарешті промовила Раїса Степанівна. — Ще молодий був, візьме підводу в конюха — і до світанку немає його. Ми, дівчата, сміялися: певно, до баби в Горобинове повадився. А він, виходить, до панів їздив, — вона похитала головою. — Таню, вони ж, мабуть, дорогі?

— Не знаю. Я в таких речах зовсім не тямлю.

Сусідка подивилася на неї поверх окулярів.

— То довідайся. Тільки без галасу, чуєш? Нікому не кажи, доки не дізнаєшся. Особливо Світланці.

Кожному кахлю Тетяна повернула його газету, потім склала пакунки в полотнину. Зошит разом з альбомом сховала під подушку. За спиною рівно дихала теплом піч; у димарі чувся неголосний гул, як у великій мушлі. За ніч Тетяна двічі прокидалася й намацувала альбом рукою, ніби той міг зникнути.

Через день настали сороковини. На піщаному пагорбі за селом, під соснами, де були поховані всі старі Савчуки, рідні вже зібралися біля могили. Тетяна прийшла пішки озерною стежкою. У вузлику вона несла брусничний пиріг, варені яйця та хліб для Віті.

На могильному горбку Світлана розкладала червоні й жовті штучні квіти в целофані. Пальто на ній було нове, зате сірий мохеровий шарф із китицями Тетяна впізнала відразу. Три зими тому сама в’язала його вечорами під радіо.

— А ось і Таня! Жива! — першою обернулася Надія. — Як тобі хатинка, ще не змерзла в ній?

— Ні. Тепер піч топлю.

— Топиш? — Світлана відірвалася від квітів. — А де дровами розжилася?

Тетяна не відповіла. Трохи осторонь, біля сусідньої огорожі, стояв Андрій і розглядав сосну, ніби виглядав серед гілок білку.