Життя без прикрас— Тату, подивися. — Спустившись, він простягнув телефон. — Жінка з великого міста відео надіслала. Її донька навіть спить із нашою качечкою, нікуди без неї.
На екрані беззубо всміхалася дівчинка, притискаючи дерев’яного птаха до грудей. Вікторові стало тепло.
— Добре, — озвався він і знову взявся до роботи.
Тепер Максим ставив телефон на полицю й знімав короткі відео. У кадрі з-під батькового ножа злітали стрічки стружки, лягали на підлогу, а руки рухалися рівно й упевнено, наче дерево саме вело різьбяра до потрібної форми. За одну ніч ролик про те, як брусок перетворюється на птаха з розкритими крилами, подивилися п’ятдесят тисяч разів.
— Тату, та це якесь божевілля! — Уранці Максим влетів до майстерні, розмахуючи телефоном. — Просять іще показати. Село хочуть побачити, як ми живемо, що їмо. Ліс їм цікавий, зимова дорога річкою.
Віктор перезирнувся з Василем Степановичем. Той знизав плечима й далі різьбив.
— Знімай, якщо хочеться, — дозволив батько. — Нам тільки працювати не заважай.
У телефоні Максима з’явилися світанковий туман над річкою, лазня, яку Василь Степанович топив по-чорному, з парою з усіх щілин, півень, що будив село, корова на єдиній вулиці. Берестяний Лог на цих зйомках здавався тихим, простим місцем з іншого часу.
Кількість підписників ішла на тисячі; нові замовлення надходили щодня.
Одного вечора Віктор відклав ножі й потер затерплу шию.
— Не витягуємо ми, Василю Степановичу.
— Бачу, — сусід зняв окуляри, став протирати їх ганчіркою. — На два місяці наперед набрали, а самі вдвох уже ледь дихаємо.
— То покликати б іще когось, — запропонував Максим із дверей.
— Кого кликати? — Віктор розвів руками. — У Берестяному Лозі всього тридцять жителів, половина — старі. Їм самим ходити важко.
— Давайте всіх на сходку зберемо. Розповімо. Раптом хтось погодиться? Не спитаєте — так і не дізнаєтеся.
— А що, слушно хлопець каже, — хмикнув Василь Степанович. — Можна спробувати.
На стовпах з’явилися написані Віктором оголошення: «У неділю збори в клубі. Важлива розмова. Приходьте». Клуб давно стояв порожній. Під обшарпаними стінами пахло вогкими ганчірками, дах протікав, зате стільці збереглися й електрика ще сяк-так працювала.
До недільного вечора зібралося чоловік п’ятнадцять — половина села. Хто вмостився на стільці, хто прихилився до підвіконня; дивилися з цікавістю. Віктор стояв біля стіни й м’яв у руках кепку.
— Бондарю, кажи вже, навіщо покликав! — гукнув до нього Петро, літній широкоплечий тесля, чиї руки були подряпані скалками.
Віктор відкашлявся й виступив уперед.
— Ми тут із Василем Степановичем дерев’яні іграшки різьбимо, птахів. Через інтернет продаємо. Замовлень тепер стільки, що на двох роботи забагато.
— І що ти пропонуєш? — запитав із першого ряду Роман.
Худому Романові із запалими щоками було близько сорока. Пів року тому його скоротили з лісопункту, а іншої роботи в окрузі не знайшлося.
— Усім разом узятися, — відповів Віктор, розкладаючи на столі птахів, коника й качечку. — Різьбити вмієш — різьби, фарбувати — фарбуй. Зароблене за працею поділимо, без обману.
Тиша. Сусіди мовчки перезиралися. Біля дверей Максим нервово перебирав пальцями край вітрівки.
— А грошей скільки виходить? — Петро підняв птаха, оглянув з усіх боків.
Віктор назвав їхній із Василем Степановичем заробіток за останній місяць. Тесля присвиснув.
— Це вам на двох?
— На двох. Якщо людей побільшає, більше зробимо. Замовлень усім вистачить.
Петро подумав, підвівся.
— Тоді я з вами. З деревом усе життя прововтузився, а тепер без діла сиджу. Важко це. Пенсії ледь вистачає, інших заробітків у нас немає.
— Мене теж беріть, — слідом підвівся Роман. — У районі нічого не знайшов. Дружина вже зневірилася, годувати сім’ю треба. Покажете, як робити, — навчуся.
У кутку відклала плетиво Галина Іванівна. У свої шістдесят сім років далека родичка Вікторового діда все ще дивилася суворо, поверх окулярів, але злості в її голосі не було.
— А мені у вас чим займатися? Я різьбити не вмію.
— А ви лялькам одяг шийте, — озвався Максим. — Фігуркам хусточки в’яжіть, мішечки вишивайте. Такій речі ціна вища, за не схожу на інші люди охочіше платять.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.