Життя без прикрасСпробувати зголосилися ще двоє чоловіків. Віктор відчув, як щось розправилося в нього всередині. Самого полегшення було замало, щоб назвати це почуття; здається, у ньому зароджувалася надія.
— Пропоную ось що, — Василь Степанович став біля Віктора. — Тут майстерню влаштуємо. Складемося на матеріали, на інструменти. Артіллю назвемося. І працюватимемо чесно.
— Спершу дах треба залатати, — Петро окинув клуб прискіпливим поглядом. — І стіни. Інакше взимку все наскрізь промерзне.
— Зробимо, — пообіцяв Віктор. — Разом упораємося.
— Іще думка є, — Петро почухав потилицю. — На краю дві покинуті хати стоять. Я б потроху їх підправив. Може, знадобляться. Під що — не знаю поки, а там хтозна.
Розходитися почали вже за північ. Ішли пожвавлені, перемовлялися, обговорювали плани. У клубі залишилися Віктор, Василь Степанович і Максим. Син обхопив батька за плечі.
— Вийшло, тату, — прошепотів він. — Таки вийшло.
Уранці біля Вікторового будинку зупинилася стара синя машина. З неї вийшла худорлява жінка в простому одязі. Втомлене обличчя без косметики, волосся зібране у хвіст. Озирнувшись, вона підійшла до хвіртки саме тоді, коли Віктор виходив із дому. Він зупинився.
— Добридень. Ви Віктор Бондар? — запитала незнайомка з невпевненою усмішкою.
— Так. А ви хто? — насторожено озвався він.
— Ірина. Ковальчук Ірина. — Вона подала руку. — Я із села за річкою. Почула, що ви артіль збираєте, птахів робите.
Потискаючи їй долоню, Віктор помітив дрібні порізи й фарбу. Суха тепла рука була робочою.
— Від кого почули?
— Тут же всі одне про одного знають, — вона знизала плечима. — Я… розписом займаюся. Покійний чоловік вирізав, я розписувала. Так дванадцять років пропрацювали. Різні старовинні розписи знаю, оліфою покривати вмію, щоб фарба потім не тріскалася.
За втомою на її обличчі Віктор розгледів давню біду, яку вже носили спокійно, наче старий шрам.
— Ваш чоловік… той майстер, з-за річки? — обережно уточнив він.
— Два роки тому помер. Серце. — Ірина подивилася на будинки й похилені паркани. — У майстерні нічого не міняла, усе як за нього. Тільки сама я із замовленнями не впораюся. Та й удома… важко. Великий дім, порожній. Від тиші у вухах дзвенить.
Віктор не відповів. Таку тишу він пам’ятав із двох тижнів після Оксаниного від’їзду, коли здавалося, що вибратися вже не вдасться.
— От і подумала: раптом вам знадобиться допомога, — вела далі Ірина. — Розписувати можу я, заодно й решту навчу. На фотографіях ваш хлопчик фарбує, бачила. Здібний, старається, тільки не вчив його ніхто як слід. А розписану річ утричі дорожче за просту беруть.
— Чому ви хочете нам допомогти?
Вона знову озирнулася на облуплені віконниці, на дітлахів, що ганяли м’яча підсохлою вулицею.
— Шкода ремесло ховати. У чоловіка гарна справа була, а помер — наче нічого й не лишилося. Нікому свого ремесла не передав. А у вас росте, живе. Не хочеться, щоб занепало. — Ірина зітхнула. — Та й самій треба за щось триматися. А то зовсім заросту.
Віктор відчинив хвіртку.
— Заходьте. Покажу майстерню, поговоримо.
До осені в колишньому клубі вже стояли вздовж стін столи, стелажі чекали на заготовки, під стелею рівно світили лампи. Віктор дивився на приміщення, де ще пару місяців тому гнили мостини, протікав дах, а замість відчинених вікон була фанера. Тепер Петро латав стелю, Роман носив дошки для верстаків, Василь Степанович розкладав інструменти.
За вікнами жовтіли берези. Листя із шелестом, схожим на шепіт, лягало на клубний дах, а всередині пахло свіжою фарбою, тирсою й чимось новим, що нагадувало надію.
Ірина швидко стала своєю. Приходила рано, розставляла фарби в суворому порядку, заварювала всім чай у старому самоварі, знайденому на горищі. Птахів після її пензля хотілося розглядати довго: сонце, древо, північні брижі — і жоден розпис не повторював сусіднього.
Максимові вона без окриків показувала, як тримати пензель, як накласти фарбу рівно, як відчути під нею дерево. Віктор бачив, що син до неї тягнеться.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.