Життя без прикрасДо жовтня на сторінці «Дерев’яний птах Берестяний Лог» стало понад десять тисяч підписників. Максим показував світанки над лісом, туман на річці, Галину Іванівну з курми біля хати, Петра за ремонтом даху покинутої хати. У коментарях писали: «Ось де душа відпочиває. Хочу до вас переїхати». Одні жартували, інші всерйоз розпитували про будинки на продаж, школу й роботу.
Замовлення росли як снігова куля. Дев’ятеро людей в артілі знали свою справу: Василь Степанович із Петром готували заготовки, Віктор із Романом різьбили крила. Галина Іванівна шила й в’язала, Ірина розписувала, навчала молодих. Двоє хлопців промащували олією готові вироби; Максим займався сторінкою, пакуванням і відправленням.
Лист від великої мережі магазинів екотоварів приніс пропозицію постійної співпраці — по двісті виробів щомісяця. Але потрібні були договір із печатками й розрахунковий рахунок. Ні Віктор, ні Василь Степанович, ні решта оформлювати таке не вміли.
За документи взялася Ірина. Виявилося, закупівлі, продажі й податки в чоловіковій майстерні вона багато років вела сама. Тепер зареєструвала справу артілі, відкрила рахунок, розрахувала собівартість, а тоді зібрала всіх навколо столу й розклала папери.
— Послухайте, — казала вона, показуючи розрахунки. — Прибуток виходить невеликий. Із нього треба сплатити податки, заплатити за дерево, фарби, оренду клубу. Решту ділимо за тим, скільки годин кожен відпрацював. Багатими не станемо. Але на пристойне, спокійне життя заробимо.
Люди погоджувалися. Мільйонів їм не було потрібно; потрібна була зарплата на їжу, одяг і дрова, можливість не боятися завтрашнього дня й займатися роботою, від якої є радість, а не сама знемога.
На інтернет скинулися всією артіллю. Запрошений із району майстер похитав головою.
— Далеко ж ви забралися, хлопці.
Усе-таки кабель він протягнув, установив у клубі роутер, налаштував обладнання. Зв’язок не став бездоганним, зате тримався стабільно. Максимові більше не треба було видиратися на горище: вести сторінку він міг просто з майстерні.
У спорожнілій майстерні Віктор збирав стружку й повертав інструменти на місця. За столом іще сиділа Ірина: їй лишалося закінчити звіти. Проходячи повз, він нагадав про дорогу:
— Час би тобі додому. Уже стемніло, а тобі ще через річку.
— Допишу два рядки й піду, — озвалася вона, не відриваючись від паперів.
Віктор вийшов на ґанок і вмостився на сходах. Від прілого листя й пічного диму пахло осінню; повітря було холодне, зате небо стояло чисте, із зорями, яких за міськими вогнями не розгледиш. Хвилин через десять поруч сіла Ірина, щільніше загортаючись у кофту.
— Як гарно, — тихо промовила вона, підвівши обличчя до неба.
— Ага.
Мовчали. Десь озвався собака й замовк. Вітер торкнув горобину, скинув із гілки листя.
— Дякую, Ірино. І за папери, і за птахів, і за те, що Максима вчиш. Без тебе ми б не впоралися.
Вона знизала плечима.
— Ви ж і мені допомогли. Роботу дали, відволікли… — Вона затнулася. — Від порожнього дому, від цієї тиші.
Віктор подивився на неї. Втома лишилася на обличчі, але колишньої напруги, з якою вона вперше підійшла до його хвіртки, уже не було.
— Дім за річкою мені від чоловіка лишився, — вела далі Ірина, дивлячись на зорі. — Після його смерті я там як у склепі жила. Цілий рік не могла майстерню відчинити. Зайду, сяду на його табурет — і сиджу. А тут гамір, розмови, сперечаються, із замовленнями треба встигати. Коли вперше до вас увійшла, наче відігрілася.
— Отже, не шкодуєш, що приїхала?
— Ні. Тут люди справжні, справа є. Я тут живу.
Ще трохи вони посиділи мовчки. Потім Ірина підвелася, обсмикнула кофту.
— Мені час. Додому ще через річку, — сказала Ірина.
— Проведу тебе до човна.
Віктор підвівся, тримаючись за поруччя. Біля берега допоміг їй умоститися в човні, дочекався, поки вона відштовхнеться веслом. Над темною водою довго долинав скрип кочетів. Він залишався на березі, поки маленьке світло її ліхтарика не зникло на тому боці.
На початку листопада сніг ліг уже всерйоз: щільний, без відлиг. Берестяний Лог укрило білим, над димарями потягнувся дим. У майстерні перейшли на дві зміни. Перед Новим роком дедалі частіше замовляли птахів: покупці казали, що домашній оберіг — доречний подарунок до свята.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.