Життя без прикрасПочувши про дівчинку, Віктор відклав ніж.
— Галино Іванівно, ви ж у медпункті працювали?
— Сорок років там відпрацювала, до самого закриття. — Вона відірвалася від шиття, поклала голку й підвелася. — Веди до доньки.
Галина Іванівна оглянула дитину, послухала, звеліла давати пити й збивати жар — по-своєму, як звикли в селі.
— Ніч протримаємося, — сказала вона твердо. — Розвидниться — повеземо до лікарні. Я з вами поїду.
Ірина до ранку варила морси й носила їх через усе село. Василь Степанович завів старий позашляховик, прогрівав двигун. Петро з ліхтарем вирушив на зимник: перевіряв, де тримає лід, де доведеться шукати об’їзд.
До ранку температура в дівчинки знизилася. До району її все-таки відвезли, щоб переконатися, що небезпека минула. Виявилося, застуда.
Вікторові запам’яталася вся ця ніч — як без умовлянь, без спільного рішення люди піднялися заради чужої дитини. До появи спільної справи тут доживали порізно, забивали вікна й чекали свого кінця. Тепер серед ночі варили морс, готували машину, перевіряли дорогу. Крім роботи, між ними зрослося щось іще. Ремесло, виходило, лікувало не самі лише гаманці.
Того вечора останніми в майстерні знову залишилися Віктор з Іриною. За вікнами кружляла хуртовина, від печі пашіло жаром; до запаху сухої сосни домішувалася оліфа. Під лампою Ірина тонким пензлем виводила по пташиному крилу брижі. Віктор правив ножі на бруску й час від часу дивився на її руки.
— Хто тебе так розписувати навчив? — запитав він. — У нас інакше роблять. Ти ж не тутешня.
— Бабуся вчила, — відповіла Ірина, далі водячи пензлем. — Вона з інших країв була, там свої візерунки. Чоловікові я потім сама показувала. Дерево його слухалося, золоті руки, а пензель візьме — ніяк. Для нього це як для ведмедя на сопілці грати. От і поділилися: йому дерево, мені фарби. — Вона помовчала, вмочила пензель. — Дванадцять років за одним столом. Вечорами теж отак сиділи. Можна було мовчати, і добре було.
— А потім що сталося?
— Уранці не прокинувся. Серце. Сорок шість років йому було. — Говорила вона рівно, без надриву, як про біду, що давно відболіла. — Два роки світла в майстерні не вмикала. Зайду, на його табурет сяду — і в темряві сиджу. Здавалося, разом із ним і моє життя скінчилося.
Брусок залишився лежати на столі. Вікторові була знайома ця темрява: порожній дім, у якому сидиш і вже не віриш, що колись знову засвітиться світло.
— Але ж засвітилося, — тихо сказав він.
Ірина підвела очі. Під лампою її обличчя здавалося спокійним і теплим.
— Засвітилося. Побачила на фотографії твого Максима: пензель тримає неправильно, а старається щосили. Навіть розсердилася — хто ж так учить? Зібралася, приїхала. На один день збиралася. — Вона всміхнулася. — А залишилася.
Знову стало тихо. За шибкою мело, горобинова гілка дряпала вікно. Раніше Вікторові чулося, ніби вона шкребеться в його самотність. Тепер вона наче шкреблася в дім, де хтось є. Він не став говорити про це, лише підсунув табурет ближче до Ірини. Дивився, як на дерев’яному крилі під її пензлем розквітає візерунок: сонце, древо, хвиля.
— Пізно вже їхати, — сказав він. — На зимнику небезпечно. Переночуй у гостьовій хаті, ні до чого через річку в темряві.
— Переночую, — погодилася Ірина. Помовчала й додала: — Добре у вас, Вікторе.
— У нас тепло, — поправив він і сам здивувався, як легко це сказав.
До січня мороз вивів на вікнах тонке мереживо, наче зима теж узялася до роботи разом з артіллю. У Берестяному Лозі намело кучугури до пояса, хуртовини змінювали одна одну. А за візерунчастими шибками гула піч, потріскували поліна, пахло завареним чаєм і стружкою.
Артіль працювала як годинник. Віктор помічав зміни в сусідах: у Петра з’явилася нова пилка, Галина Іванівна змінила швейну машину. З обличчя Романа зник вираз людини, якій завтра нічим буде нагодувати домашніх. Ніхто не вважав ремесло золотою жилою. Доводилося щодня працювати руками, зате заробітку вистачало — жити спокійно, не залазити в борги, не боятися наступного дня.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.