Донька вперше привезла чоловіка до батька на свято, але за столом подала знак, про який вони домовилися ще в її дитинстві

Увечері ми піднялися на сопку. Тут у липні сонце не ховається за обрій, тільки обходить море низьким колом, і навколо розливаються золоті й рожеві барви. Над нами кричали чайки. Від землі тягло мохом, від моря — холодом.

Хрест Марії стояв рівно, підфарбований, як і обіцяв Вася. Білий камінь, який донька принесла перед від’їздом двадцять років тому, досі лежав на горбочку. Поліна опустилася перед хрестом навколішки, торкнулася долонею моху.

— Ми приїхали, мамо. Пам’ятаєш, обіцяли?

Я розкрив маленьку оксамитову коробочку, вийняту з кишені, і простягнув доньці Маріїну обручку. На тонкому золоті була та сама маленька щербинка.

— Мамина?.. — Поліна не розуміла. — Ти казав, під час переїзду загубилася.

— Ні, Полінонько. Довелося продати, коли тобі знадобився комп’ютер. Потім п’ятнадцять років викуповував.

У неї затремтіли губи. Вона дивилася на мене, збиралася щось сказати, але слова не йшли.

— Перед смертю мама поклала її мені в руку. Тепер вона твоя. Носи, нехай у тебе все буде гаразд.

Обручка прийшлася саме впору на безіменний палець. Руки в доньки мамині.

Ми вмостилися на каменях біля хреста. Я привіз чай у термосі й дві звичайні гранчасті склянки, як на станції, поставив на плаский камінь. Поліна взяла одну й затримала в руці, повертаючи. Я дивився на доньку й бачив: вона подумала про те саме, що і я. Про склянку, яка стояла догори дном. Про ведмедя за дверима тамбура, про новорічну ніч і два удари нігтем.

Але перевертати склянку вона не стала. Поставила її на камінь денцем донизу й налила гарячого чаю. Пара піднялася, розчинилася в холодному повітрі.

— Ведмедя більше немає, тату, — сказала донька й подала склянку мені.

Я взяв її. Ми пили чай біля хреста Марії, на краю землі, стежили за сонцем, що обходило море. Чайки перегукувалися над сопкою. Знизу, від станції біля причалу, долинав гуркіт дизеля — той самий гул, що стояв за стіною в день народження Поліни.

Я згадував Маріїне прохання: «Поліну на льоду саму не залишай». Не залишив. Ні тут, на острові, ні після переїзду до міста, ні за тим новорічним столом. Доньці вистачило двох стуків. За тридцять один рік я жодного разу до неї не запізнився.