Життя без прикрасСпочатку Світлана Анатоліївна дивилася без особливого інтересу. Потім присунулася, наділа окуляри. Відкрила історію листа, затрималася на 2:41, звірила з журналом із Вітромеля. Після цього ввімкнула запис.
Усі двадцять хвилин вона слухала мовчки. Коли в ефірі заплакала Поліна, Берегова зняла окуляри, потерла очі. Дослухала, вимкнула запис і якийсь час сиділа, не кажучи ні слова.
— Поліно Тарасівно, одночасно розмовляти з островом Вітромель по радіо з квартири й виправляти документ на ноутбуці в заміському будинку за тридцять кілометрів звідти людина не може. Закони фізики не дозволяють.
Помовчавши, вона продовжила:
— Тут уже більше, ніж шахрайство. Вас готували на роль винної. Можливо, готували й щось гірше. Уточніть, на яку ніч у нього призначений виліт?
— Із 13 на 14 січня. Старий Новий рік. Літак приватний.
Світлана Анатоліївна подивилася на годинник.
— До вильоту треба встигнути оформити документи. І оформити бездоганно: його адвокати причепляться до кожної коми. Варто припуститися помилки в одному папері — він полетить. — Вона підвелася. — Тарасе Григоровичу, повертайтеся додому. Тепер працювати мені.
Я теж підвівся, але біля дверей обернувся.
— Світлано Анатоліївно, він не полетить.
Вона глянула поверх окулярів.
— Чому ви так упевнені?
— Погода не дасть злетіти.
За ніч барометр упав на одинадцять міліметрів. У Вітромелі мені вистачило б такого падіння, щоб оголосити штормове попередження. На балкон я вийшов 13 січня, о шостій ранку: над містом нависло важке свинцеве небо, а мороз відступив до мінус дванадцяти. Після тридцятиградусного холоду це здавалося майже відлигою. Недобра ознака.
У вологому, застиглому повітрі вже відчувався сніг. За кілька годин до завірюхи він пахне особливо — наче залізо й мокра вовна. Я набрав Толю.
— Надвечір піде сніг. Вітер із північного заходу, до двадцяти п’яти метрів, видимість нижча за сто метрів. До півночі негода сягне піку.
— Поки що за офіційним прогнозом лише помірний сніг, — відповів він. — Жодного шторму.
— До обіду вони його переглянуть.
Толя трохи помовчав.
— Пам’ятаю, Тарасе, за всі ці роки ти жодного разу не схибив, — сказав він і закінчив розмову.
О 12:00 гідрометцентр оголосив штормове попередження. У ньому йшлося про сильну хуртовину, пориви до двадцяти восьми метрів за секунду й видимість до п’ятдесяти метрів. Із 22:00 аеропорт обмежував зльоти. Я прочитав повідомлення на телефоні Поліни, мовчки повернув його на стіл.
— А якби вони залишили попередній прогноз, тату? — запитала донька, дивлячись на мене.
— Однаково довелося б міняти, Полінко. Я ж не складаю прогнози — читаю небо. Йому байдуже, хто куди зібрався летіти.
Увечері надворі закружляв сніг. Перші пориви загуділи в дротах, а слідом налягла хуртовина: сніг ішов суцільною похилою стіною, сухий і колючий. За годину від ліхтарів лишилися розпливчасті плями. Ще через годину за цією стіною зник сусідній будинок.
О дев’ятій вечора по нас приїхала Берегова на непримітній сірій машині. Вона сиділа попереду, біля водія.
— Сідайте обоє. Ви теж, Поліно Тарасівно. Знадобитеся для впізнання й протоколу. Тільки ви, більше ніхто: ні журналісти, ні пайовики. Влаштовувати цирк я не дозволю, усе має бути законно.
Дорога, на яку зазвичай ішло менше години, забрала майже дві. Поки двірники намагалися очистити скло, сніг уже замітав дорогу перед машиною. Водій подавався вперед і їхав повільно. Ми з Поліною сиділи позаду; її рука лежала в моїй, як колись, коли ми трималися за трос на станції.
До окремого скляного бізнес-термінала ми ввійшли на початку дванадцятої. Маленька зала з м’якими шкіряними кріслами й кавомашиною була порожня — тільки охоронець і дівчина за стійкою. На великому настінному табло був єдиний рядок: Дубай. Поруч червоним світилося: «Затримано. Метеоумови».
Світлана Анатоліївна повела двох співробітників до службового приміщення. Нам із донькою звеліла залишатися осторонь, за колоною, у кутку. Звідти я й побачив крізь скло чорний позашляховик Владислава. Об одинадцятій тридцять він зупинився біля самого входу, ударивши фарами в хуртовину.
Водій вивантажив дві великі валізи. Владислав швидко ввійшов, струшуючи сніг із дорогого пальта; шкіряний портфель він ніс сам. Біля стійки відразу заговорив, і я чув кожне слово.
— Чому затримка? Борт приватний. Я заплатив за виліт.
— Владиславе Олеговичу, зліт закрито через погоду, — ввічливо пояснила дівчина. — Оголошено штормове попередження. Керівник льотної служби ухвалив рішення за офіційним прогнозом. Коли умови дозволять, вас відправлять.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.