Життя без прикрасНадійшла повістка: 14 січня Поліну чекали на допит як підозрювану, уже після призначеного вильоту чоловіка. Удень міський новинний портал опублікував статтю. Слідом за ним її надрукувала обласна газета, потім розтягли місцеві пабліки.
«Архітекторка-аферистка. Дружина відомого забудовника ошукала сто сорок сімей». Під заголовком розмістили весільну фотографію доньки: біла сукня, у руці шампанське. Знизу підписали: «Поки інвестори втрачали останнє, вона святкувала».
У статті наводили слова Владислава: «Це потрясіння для мене. Дружині я вірив не менше, ніж самому собі. Тепер усі мої зусилля спрямовані на допомогу постраждалим». Читачам також обіцяли, що частину втрат компанія відшкодує власним коштом.
Під статтею набралося три тисячі коментарів. Я туди не заглядав, а Поліна читала. Забрав у неї телефон, сховав у шухляду столу — вона навіть не спробувала втримати. Залишилася на дивані, обійнявши коліна, з нерухомим поглядом.
— Тату, усе місто тепер думає, що я злодійка.
— Може, місто й думає. Я так не думаю. І ховати мене поки рано.
О 12 зателефонував директор школи. Ми пропрацювали разом сімнадцять років. Він кашляв, м’явся, перш ніж попросити прийти й написати заяву за власним бажанням — негайно, від сьогодні.
— За що? — запитав я.
— Тарасе Григоровичу, був дзвінок з управління освіти. Кажуть, донька ваша під слідством, а тут діти. Ще кажуть, нібито тиждень тому ви мені погрожували. Хто це вигадав, гадки не маю. Але мені звеліли вас прибрати. Пробачте.
Я сходив і написав заяву. З котельні забрав куфайку, рукавиці й старе емальоване горнятко, привезене з Вітромеля. Молодий змінник Ромко вийшов зі мною до воріт.
— Тарасе, та це ж якась маячня!
— Маячня, Ромо. Вугілля тільки рівномірно підкидай, не спали котел.
Коли я повернувся ввечері, на квартирних дверях біліли три аркуші. Підійшов прочитати: колекторські повідомлення від агентств, про які я раніше не чув. Вимагали повернути кредити, яких я не брав. Моє прізвище, адреса, паспортні дані. Над усім цим великими літерами — «БОРЖНИК». І погроза втратити житло за несплату.
Такий самий аркуш висів навпроти, на сусідських дверях. Від руки дописали: «Ваш сусід — боржник і батько шахрайки». Я знімав папери обережно, щоб не порвати. Склав їх у теку: знадобляться як докази.
Баба Аня прочинила двері, не знімаючи ланцюжка, й подивилася на мене. Я чекав її слів.
— Тарасе, я пиріжків із капустою напекла. Заходь із Полькою. Чого сам стоїш, як стовп?
І зачинила двері.
Уночі я лежав на кухонній розкладачці, дивився в стелю. Поліна за стінкою теж не спала. Котельня, газети, чужі борги, сусіди — усе це було як вітер: подув і вщухне. Але донька лежала поруч, за стіною, а місто називало її злодійкою. Нічого, крім власної присутності, я зараз їй дати не міг.
Стукнув у стіну один раз. Наше станційне «я тут». За хвилину вона відгукнулася одним тихим стуком. Потім я чув, як вона ворочається.
На кухню Поліна прийшла в моєму старому светрі замість халата. Сіла навпроти.
— Давай поїдемо, тату. Зараз. Куди-небудь на північ, у Вітромель. Нехай забирає гроші, нехай летить куди хоче. Більше не хочу. Не можу.
Я довго дивився на неї.
— Полінко, пам’ятаєш трос? Як ми добиралися по ньому до приладів у завірюху?
Вона кивнула.
— А що я казав, коли тобі хотілося побігти?
— Хто в завірюху кидається бігти, той гине. Щоб вижити, треба чекати й готуватися, — відповіла вона без затинки, наче повторювала таблицю множення.
— Поїдемо зараз — за тобою назавжди залишиться «злодійка». А сто сорок сімей так і не дочекаються квартир. Лідія Валеріївна до смерті залишиться на розкладачці, поки він сміятиметься біля басейну в Дубаї. Ні, Полінко. Залишимося й почекаємо.
— Чого чекати, тату?
Я відчинив кватирку. В обличчя вдарив мороз. Над містом іще було ясно, але зорі часто, неспокійно миготіли. На заході біля обрію проступила вузька сіра смужка.
— Погоди.
Кожні три години тієї ночі я підходив до вікна. Дивився вгору, прислухався до снігу під ногами поодиноких перехожих. Скрип змінювався, ставав м’якшим. Старий вітромельський анероїд теж зрушив: ледь помітно, на пів поділки вниз, потім іще на пів поділки. Я записав покази.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.