Життя без прикрасІз третього до десятого січня я обходив адреси. Йшов уранці, повертався ввечері з ногами, що гули, як після розвантаження фур. Поліна залишалася вдома — у неї ж був грип. Телефонувати покупцям я не став: телефоном чужим словам вірять погано. Приходив сам.
— Добрий день. Я Тарас Григорович. Ви квартиру у «Вітровому березі» купували? Можна до вас на десять хвилин?
Переді мною зачиняли двері. Кричали, що один раз їх уже пошили в дурні, більше не дозволять. Але частіше впускали, садовили на кухні. Я пив чай і слухав.
Лідія Валеріївна, вчителька початкових класів, сорок років віддала одній школі. На пенсії продала двокімнатну квартиру в старій п’ятиповерхівці, щоб купити однокімнатну в новому будинку ближче до доньки. Гроші пішли забудовникові, колишнє житло — новим господарям. Для неї залишилася розкладачка в доньки, у прохідній кімнаті.
Вона вийняла з прозорого файла дбайливо складений договір.
— Вечорами читаю його. Щовечора, як молитву.
В іншої сім’ї — інженер, медсестра й двоє маленьких дітей — іпотека була на двадцять п’ять років. Вони платили за неіснуючу квартиру й водночас винаймали однокімнатну на околиці. Молодший хлопчик, років трьох, підійшов із малюнком: сонце, будинок, вікна.
— Це наш новий дім. Скоро туди переїдемо.
Його мати відвернулася до вікна.
Валерієві Станіславовичу було вісімдесят три. Самотній колишній річковик усе життя відкладав на квартиру, навіть на пенсії працював сторожем, аби вибратися з аварійного барака туди, де є гаряча вода.
— Думав, хоч рік поживу по-людськи. У ванну ляжу, помиюся. Тепер, видно, уже не встигну.
Було подружжя, що відпрацювало на комбінаті на півночі двадцять років, на шкідливому виробництві. Усе заради того, щоб на старість виїхати на південь. Наше місто для мешканців півночі — уже південь. Коли жінка почула, що я з Вітромеля, сплеснула руками й просто в передпокої обійняла, заплакала:
— Свій! Наша людина!
Чоловік без слів відчинив сервант, дістав пляшку й дві чарки.
Молодий зварювальник купував житло матері. Після інсульту вона пересувалася у візку, а в старій п’ятиповерхівці ліфта не було. Щоразу він піднімав її на руках на четвертий поверх.
— Та я до вісімдесяти років носитиму її, знадобиться — носитиму. Ви гроші поверніть. Хай хоч ліфт у неї буде.
Я сидів на кухнях і слухав далі.
Зінаїда Олександрівна, офіцерська вдова, говорила і за себе, і за сина. На навчаннях його контузило. Він мовчав біля вікна. Усю отриману страховку вони віддали за квартиру.
— Тарасе Григоровичу, хіба це гроші? Це його здоров’я. Його голова. Життя, яке колишнім уже не стане. А вони взяли його й двічі продали.
Двом сестрам, колишнім медсестрам, разом було сто шістдесят років. Кожна продала свою кімнату в комуналці, щоб удвох оселитися в одній квартирі з балконом. Молодша все життя збиралася вирощувати на балконі помідори. Показала ящики на підвіконні:
— Уже посадила. Про всяк випадок. А раптом до літа встигнемо.
Фотографії на холодильниках і договори в прозорих файлах траплялися мені у квартирі за квартирою. Господарі дивилися тихо й розгублено: немов після довгого шляху кригою виявили, що далі криги немає.
Я не приховував, хто до них прийшов.
— Я не з поліції, не адвокат. Я батько директорки фірми, яка взяла ваші гроші. Тільки донька моя вас не обманювала. Її теж підставили. Ми хочемо дістатися до винного, щоб він відповів. Ви допоможете?
Мені не відразу вірили.
— Підписи ж твоєї доньки. От ти за неї й клопочешся.
Я не заперечував. Залишав номер телефону, йшов. За кілька днів багато хто починав телефонувати.
На другий день обходу в одній із квартир я зустрів високого худого старого із сивою борідкою клинцем. За товстими скельцями окулярів він мовчки слухав мене до кінця. Олегові Васильовичу Ткачу було сімдесят два роки; тридцять із них він керував школою № 42. Гроші, які відкладав онуці на весілля, віддав «Поліна Строй» за її майбутню квартиру.
— Тарасе Григоровичу, до мене тридцять років приходили батьки зі скаргами на вчителів. Дивишся людині в очі й поступово вчишся розуміти, правду вона каже чи ні. Вам я вірю.
Він зняв окуляри й почав протирати скельця краєм светра.
— Скажіть, що від мене потрібно?
— Зібрати всі сто сорок сімей. Нехай буде одна заява від усіх, із підписами, з копіями договорів. Така, яку не вдасться покласти під сукно.
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Спасибо автору .До слёз.