Життя без прикрасБіля «Теплого ліхтаря» не виявилося жодної припаркованої машини. Ресторан відчинявся лише вечорами, а вдень зазвичай не працював. Проте вхідні двері були прочинені, і Дарина пройшла до зали.
Учора тут були квіти й стрічки. Тепер оздоби зняли, столи стояли голі, стільці перевернули ніжками догори — збиралися мити підлогу. Та сама зала мала інакший вигляд без святкових прикрас.
— Дарино Андріївно? — З-за барної стійки показався Артем Романович.
Йому було років п’ятдесят. Окуляри, акуратно підстрижена борідка; втома на обличчі така, ніби він провів ніч без сну.
— Добрий день, я приїхала, — неголосно сказала Дарина. — Покажете, заради чого телефонували?
Він мовчки вказав на службовий коридор.
— Ходімо зі мною. Тільки дивитися вам краще сидячи.
Дарина пішла за ним повз кухню й підсобки. У вузькому коридорі пахло засобами для прибирання й затхлістю, що, мабуть, тягнула зі складських приміщень. Кабінет був у самому кінці. Невеликий, зі старим письмовим столом, двома стільцями й торішнім календарем на стіні. На столі стояв розкритий ноутбук із великим екраном.
— Сідайте, — запропонував Артем Романович, вказавши на стілець. Сам залишився стояти, схрестивши руки на грудях. — Мені ніяково, Дарино Андріївно. Зізнаюся, спершу хотів нічого вам не показувати, забути про це. Потім усе ж вирішив: ви маєте право знати. Зараз краще, ніж згодом, коли стане ще гірше.
— Мені вже страшно від ваших слів, — прошепотіла Дарина, мимоволі стискаючи кулаки.
— А що саме ви знайшли на записі?
Зітхнувши, Артем Романович підсунув до Дарини ноутбук і взявся за мишку.
— За залою в нас стежать три камери. Це задля безпеки: ми маємо бачити, що відбувається з гостями та працівниками. Ще одна встановлена в підсобці, серед запасів продуктів, посуду й інвентарю. Два роки тому звідси вкрали дороге обладнання, от після цього й вирішили поставити. Висить у кутку, помітити її важко. Відвідувачам там зазвичай робити нічого, але вчора… — Він не договорив і після заминки додав: — Краще я покажу.
Після клацання мишки екран заповнило чорно-біле зображення. Попри зернистість, згори добре проглядалася вся підсобка — близько десяти квадратних метрів, металеві стелажі, коробки, каструлі й тарілки, складені стосами. У дальньому кутку стояли відра зі швабрами. Ліворуч, уздовж стіни, містився старий диван: мабуть, працівники відпочивали на ньому.
На записі значилося: двадцять перша година сорок три хвилини. Запис був учорашній, зроблений під час їхнього весілля.
Дарина пам’ятала, чим була зайнята близько десятої вечора. Під повільну музику танцювала з батьком, який тримав її за руку й ніяк не міг призвичаїтися до кроків.
Двері в підсобку відчинилися. Червона обтисла сукня, високий зріст, світле волосся, що вільно лежало на плечах, — Дарина відразу впізнала Вероніку. Дружка нареченої озирнулася через плече, ніби хотіла переконатися, що слідом ніхто не йде, і зайшла всередину.
За секунду у дверному отворі з’явився чоловік. У широкоплечому чоловікові в темному костюмі Дарина впізнала свого чоловіка: хода була знайома. Віктор.
Вона застигла перед ноутбуком, не кліпаючи. Дихати стало важко; всередині все стягувалося в тугий клубок.
Віктор зачинив двері. Вероніка повернулася, щось промовила — поки що Дарина нічого не чула. Він наблизився, її долоні лягли йому на груди, а його руки обхопили її талію. Вони поцілувалися.
Поцілунок тривав, і вважати його випадковістю було неможливо. Вероніка перебирала пальцями волосся Віктора, притягуючи його до себе. Він притиснув її до стелажа, опустив долоні на стегна. З такою пристрастю цілувалися коханці, які давно чекали нагоди залишитися вдвох.
Дарина й далі дивилася, хоча повірити побаченому не могла. Учора цей чоловік при всіх цілував її, обіцяв вірність, шепотів «ти моя назавжди». Тепер на екрані він цілував Вероніку — її подругу, яку вона запросила бути дружкою нареченої. Зображення залишалося чітким, хоч як Дарині хотілося вважати його неправдою.
Нарешті вони розімкнули обійми. Віктор усміхнувся, заговорив; Вероніка у відповідь закинула голову й розсміялася. Потім обоє вмостилися на дивані. З маленької сумочки вона вийняла сигарети, одну подала йому. Закурили. Розмовляли. Дарина, як і раніше, могла стежити лише за жестами й рухом губ.
— Тепер увімкнемо звук, — неголосно промовив Артем Романович. — Аудіо камера теж записує, тільки із затримкою. Технік налаштував синхронізацію.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.