Чоловік залишив Оксану з новонародженим без дому, але в пологовому їй зателефонували щодо заповіту

Сам собою розлучення нічого чоловікові не давало. Оксана знала: спадщина належить тому з подружжя, хто її отримав, до спільного майна не належить. Ділити тут не було чого. Отже, розлученням користувалися як знаряддям.

Заплющивши очі, вона спробувала поміркувати за того, кому потрібні її 40%. Купівля обійдеться дорого, та ще й вона може не погодитися. Оскаржувати заповіт — довго, з ненадійним результатом. Зате добровільна відмова на користь іншого спадкоємця вирішить усе швидко, дешево й остаточно. Відкликати її неможливо.

Потрібна зневірена жінка: немовля на руках, ні грошей, ні житла, ні чоловіка. Потім їй простягнуть руку допомоги, а разом із нею — ручку для підпису.

Оксана розплющила очі. Темну кухню освітлював лише телефон, над холодильником годинник відраховував секунди.

— Приходьте, — беззвучно промовила вона. — Ну, давайте.

О восьмій ранку зателефонувала свекруха. Оксана ще годувала сина, Ірина варила дітям кашу. Побачивши ім’я на екрані, Оксана ввімкнула і гучний зв’язок, і запис. Подруга завмерла з ложкою.

— Оксаночко, дівчинко моя! — Голос Світлани Андріївни тягнувся, наче густий сироп із банки. — Усю ніч очей не стулила. Ти де? З тобою все гаразд? Данилко здоровий?

— У нас усе добре, Світлано Андріївно.

— Слава богу! Пробач, учора не могла відповісти: телефон розрядився. Була в сестри в сусідньому місті, там і зв’язок такий… Повернулася — і дізнаюся! Вітя розповів. Ну дурень, справжній дурень! Я йому дала прочухана, чула б ти. Молоко на губах не обсохло, а розлучатися зібрався. Це в нього нерви, Оксаночко, робота: навантаження страшне, за все відповідає. — Оксана мовчала, але співрозмовниця свекрусі й не була потрібна. — Словом, повертайся. Квартира твоя, живи скільки треба. Данилкові ж це теж дім. Я розумію. А Вітю напоумлю, ще схаменеться. Тільки одне треба відразу зробити: дитину зареєструвати. Інакше як із поліклінікою, допомогою? Я домовилася з нотаріусом, добрий мій знайомий, упорається швидко. Підпишеш один папір — і готово. Заїду по тебе об одинадцятій ранку, відвезу до нього, потім додому. Домовилися? Назви адресу.

— Домовилися. Надішлю повідомленням. Тільки залишайтеся біля під’їзду, я сама вийду.

— От розумниця. Цілую, до зустрічі!

Телефон згас. Ірина повільно опустила ложку на стіл.

— Ти справді поїдеш? — прошепотіла вона.

— Так.

— Але ж учора ти сама…

— Тому й поїду. — Оксана переклала сина собі на плече, даючи йому зригнути. — Для реєстрації дитини нотаріус не потрібен, Іро. Це робиться через центр оформлення документів або через інтернет, за місцем проживання одного з батьків. Якщо реєструють у матері, навіть власник житла згоди не дає. Світлана Андріївна знає порядок. І я знаю. Але вона вирішила, що через шість днів після пологів я вже нічого не тямлю.

— Тоді який сенс їхати?

— Я маю сама прочитати, що мені дадуть підписати. І записати те, що відбувається.

Ірина довго дивилася на неї, потім похитала головою.

— Страшна ти людина, Савчук. Я завжди знала.

— Побудеш із Данилом дві години? Усе необхідне залишу.

— Я ще вночі начальниці написала, на сьогодні відпросилася. Біжи.

Світлана Андріївна приїхала на сріблястому позашляховику сина; самого Віктора в машині не було. Укладене волосся, помада, золота брошка на пальті з хутряним коміром — ніби на свято зібралася. Солодкий важкий запах нагадував парфумерний відділ універмагу.

— Оксаночко! — Вона розкрила обійми, але обійняла повітря: Оксана вже відчиняла задні дверцята. — А Данилко де?

— У подруги спить. Ви ж сказали, що швидко повернемося.

— Так-так, звісно, швидко.

На мить свекруха стиснула губи й відразу знову всміхнулася. Дорогою без упину обговорювала погоду, ціни, сестру в сусідньому місті, хвалила Оксану й запевняла, як сильно Вітя її любить. Оксана дивилася крізь скло, тримаючи в кишені долоню на телефоні: диктофон працював.

Нова контора містилася в бізнес-центрі на Центральному проспекті. Скляні поверхні, глянцева плитка, охоронець при вході; на дверях — «Нотаріус Лісовський». У дорогому безликому кабінеті їх зустрів повний чоловік з акуратно підстриженою борідкою. Він підвівся, широко всміхаючись професійною усмішкою.

— Світлано Андріївно, радий зустрічі! А ви, отже, Оксана Сергіївна. Вітаю зі спадкоємцем. Сідайте, все готово, за п’ять хвилин закінчимо.

Він виклав два аркуші, поруч — добротну важку ручку із золотим пером.