На тому кінці лінії не було навіть зітхання. «Ні, Максиме. Ти сам вибрав, у що вірити».
«Ти приховувала, чия ти донька. Ти шпигувала за мною». Оксана відповіла не відразу.
«Я жила під своїм законним ім’ям і була твоєю дружиною. Три роки я сподівалася, що людина, за яку я вийшла, зупиниться раніше, ніж стане злочинцем. Ти називав моє мовчання бідністю. Воно було останнім шансом».
Максим стиснув телефон. «Ти пошкодуєш». Він хотів, щоб погроза прозвучала страшно, але почув у власному голосі тріщину.
Оксана відповіла м’якше, і від цього стало гірше. «Ні, шкодують про те, що втратили випадково. Ти втрачав усе послідовно, рішення за рішенням. Зараз ти просто почув перший рахунок».
Перш ніж він устиг кинути слухавку, вона додала: «Не чіпай свідків, Максиме. Не дзвони Ларисі, Антону, Миколі й не посилай людей до їхніх родин. Це тебе не врятує. Це лише перетворить фінансову справу на кримінальну швидше, ніж ти встигнеш попросити Петренка зачинити двері».
Зв’язок обірвався.
Максим залишився стояти посеред кабінету, дивлячись на телефон так, ніби той був зброєю, повернутою проти нього. За дверима Валентина Іванівна питала, з ким він говорив. Він не відповів.
Уперше в житті він не знайшов слів, які зробили б його сильнішим.
А в офісі «Коваленко Капітал» Оксана поклала телефон на стіл і повернулася до Софії. «Підготуйте матеріали до зустрічі з регулятором. Сьогодні він почне помилятися швидше».
Софія кивнула. На екрані позаду них червона позначка біля імені Максима стала яскравішою. Після цієї розмови Максим Руденко вже не намагався переконати себе, що те, що відбувається, є тимчасовою перешкодою.
Забагато дверей зачинялося одночасно, забагато людей раптом починали говорити обережно, а ті, хто вчора обіцяв підтримку, сьогодні вимовляли фрази про необхідність зачекати й уточнити деталі. Він сидів у машині біля будівлі департаменту майна, не виходячи під дрібний холодний дощ. За склом сірі чиновники заходили через бічний під’їзд, опускаючи очі від камер і охорони.
Раніше Максим почувався тут майже господарем. Тепер той самий під’їзд виглядав як паща, що може зімкнутися за ним. Черненко змусив його чекати двадцять хвилин, і в цих двадцяти хвилинах було більше приниження, ніж у прямій відмові.
Максим перевіряв телефон, перечитував повідомлення Оксани, видаляв і знову відкривав чернетку повідомлення Діані. Усередині нього все ще кипіла лють, але лють уже потребувала чужого дозволу. Нарешті помічник Черненка зателефонував і сухо велів підніматися.
Максим вийшов із машини, запахнув пальто й пройшов до бічного входу. Охоронець дивився його документи довше, ніж зазвичай. Ця дрібниця вп’ялася в свідомість.
Ще вчора його пропускали без перевірки. Сьогодні перевіряли так, ніби готувалися забути його ім’я. Черненко чекав у невеликому кабінеті без таблички.
На столі не було ні особистих фотографій, ні зайвих паперів, лише телефон, закрита тека й склянка води. Чиновник виглядав зібраним, але під очима лежали темні сліди безсоння. Він не запропонував Максимові сісти й не подав руки.
«Ти зробив усе, щоб Коваленки отримали привід розширити перевірку, — сказав Черненко. — Спочатку анонімні публікації, потім спроба вийти на свідків, потім дзвінки через людей, які вже світилися в старих справах. Ти не захищаєш проєкт, ти підсвічуєш його прожектором і кричиш, де шукати вибухівку».
Максим стримав бажання відповісти грубістю. «Я не збираюся сидіти й дивитися, як колишня дружина знищує мій бізнес». Черненко повільно підвів очі.
«Колишня дружина. Ти досі вимовляєш це так, ніби йдеться про сімейну сварку. Вона зараз не дружина.
Вона інструмент фінансової війни». Це слово Максимові сподобалося найменше. Інструмент.
Воно позбавляло Оксану слабкості, якою він іще намагався прикриватися. Черненко відкрив теку й повернув до нього аркуш із роздруком офіційної заяви «Коваленко Капітал». Червоним олівцем були підкреслені рядки про передачу матеріалів для правової оцінки.
«Сьогодні до обіду в регулятора буде попередній пакет, — сказав Черненко. — Якщо вони пов’яжуть фонд Петренка з оцінювачем і нашими кадастровими рішеннями, запитання прийдуть до мене. Якщо запитання прийдуть до мене, я почну відрубувати хвости. Подумай дуже добре, Максиме. Чи хочеш ти опинитися першим?»
Максим нахилився вперед. «Ти мені погрожуєш». Черненко всміхнувся без веселощів.
«Я пояснюю реальність. Ти надто довго плутав куплені послуги з вірністю. Ніхто тут не помре за твій „Північний квартал“.
Ні я, ні Петренко, ні твоя майбутня наречена. Кожен рятуватиме те, що ще можна врятувати». Ці слова вдарили сильніше за банківське повідомлення…
