Але Максим іще не був зламаний. Уночі він приїхав до Черненка в службовий під’їзд адміністративної будівлі. Зустріч була коротка й жорстка.
Черненко виглядав роздратованим. Його обличчя блищало від поту, хоча в коридорі було прохолодно. Він одразу сказав, що медійна атака була ідіотизмом.
Максим відповів тим самим тоном. «Ти мав прикрити банки». Черненко всміхнувся.
«Банки не прикривають дзвінком, коли в справу увійшли Коваленки. Тепер треба прибрати джерела». «Хто говорить?» «Оцінювач». «Стара з ділянкою».
«Охоронець». «Хто?» Максим відчув неприємний холод від цієї прямоти. «Я не знаю», — сказав він.
Черненко підійшов ближче. «Дізнайся. І перестань поводитися як ображений чоловік.
Ти хотів грати з великими людьми. Великі люди не плачуть через жінку, вони закривають ризики. Завтра до полудня мені потрібні імена тих, хто передав матеріали».
Максим вийшов на вулицю з відчуттям, що його не просто відчитали, а поставили нижче. Черненко, чиновник, якого він вважав купленим інструментом, говорив із ним як із хлопчиськом. Петренко був готовий відступити, Діана сумнівалася.
Банки завмерли, і в центрі всього стояла Оксана. Він сів у машину й уперше за багато років відчув не роздратування, а страх. Не той страх, який паралізує, а той, що штовхає на небезпечні рішення.
Він набрав номер свого силового посередника й сказав знайти не Оксану, а людей, з якими вона зустрічалася. Особливо жінку на прізвище Бойко. Цей дзвінок став помилкою, на яку чекала Оксана.
Посередник Максима, поспішаючи виконати наказ, зв’язався з людиною, яка вже перебувала в полі уваги через погрози підрядникам. Той, своєю чергою, написав Антонові Полякову з вимогою зустрітися. Антон злякався й одразу переслав повідомлення своєму адвокатові.
О третій годині ночі Софія розбудила Оксану коротким дзвінком. «Вони пішли на свідків». Оксана розплющила очі відразу, без сонної розгубленості.
«Де Лариса?» «У безпечній квартирі». «Антон з адвокатом?» «Микола на зв’язку з юристом?» Отримавши підтвердження, Оксана сказала: «Добре. Фіксуйте контакти. Вранці передаємо окремий блок як спробу тиску».
Вона поклала телефон поруч, але вже не заснула.
За вікном місто було темне й тихе. У цій тиші Максим іще метався, не розуміючи, що кожен його різкий крок залишає слід. Оксана знала.
Тепер він перестав захищатися й почав нападати на свідків. А це змінювало рівень справи. Вранці наступного дня, коли сонце ледь піднялося над дахами, Максим отримав друге офіційне повідомлення.
Цього разу не від банку. Юридичний департамент «Коваленко Капітал» повідомляв, що будь-які спроби тиску на свідків, які беруть участь у перевірці, будуть передані правоохоронним органам із доданням доказів. Наприкінці листа стояв підпис Оксани Богданівни Мельник.
Максим дивився на нього довго, майже не кліпаючи. Йому здавалося, що чорні літери на білому аркуші насміхаються з нього. Ще недавно її підпис лежав в угоді про розлучення, тепер та сама рука затягувала навколо нього кільце.
Він знову набрав її старий номер. Абонент був недоступний. Тоді він знайшов корпоративний контакт «Коваленко Капітал» і зажадав з’єднати з Оксаною.
Секретарка, холодна й бездоганно ввічлива, попросила надіслати офіційний запит. Максим зірвався на крик, але отримав лише повторення тієї самої фрази. За п’ять хвилин його телефон задзвонив.
Номер був невідомий. Він відповів різко. У слухавці пролунав голос Оксани, спокійний, знайомий, позбавлений колишньої домашньої м’якості.
«Максиме Олеговичу, — сказала вона, — я бачу, ви шукали можливість поговорити. Сподіваюся, тепер ви готові слухати краще, ніж тієї ночі, коли я йшла».
Він мовчав. Усі слова, які він готував, застрягли. Її голос не був голосом покинутої жінки.
Це був голос людини, яка знає ціну кожній паузі. Нарешті він видушив із себе: «Ти мене обдурила…»
