У переговорній згасло останнє світло. За кілька годин банківський дзвінок мав перетворити зібрані документи на реальне обмеження. Оксана не чекала тріумфу: їй треба було побачити, як Максим відреагує на першу офіційну відмову і яких помилок припуститься після неї.
О десятій годині ранку Максим Руденко стояв перед дзеркалом у спальні й поправляв манжет сорочки. Дім був наповнений упевненими звуками нового дня.
Валентина Іванівна розпоряджалася квітами для візиту журналіста, Діана надіслала повідомлення з вимогою вибрати ресторан для вечірнього оголошення, помічник уже чекав унизу з текою угоди. Максим бачив у відображенні чоловіка, якому майже все вдалося. Три дні тому він позбувся незручної дружини.
Учора переконав Петренка, що тримає ситуацію під контролем, сьогодні мав закрити банківські формальності. «Північний квартал» лежав перед ним як здобич. Ще тепла, ще така, що пручається, але вже приречена.
Телефон задзвонив рівно о десятій. На екрані висвітилося ім’я Даниленка. Максим усміхнувся, бо вирішив, що банк телефонує з підтвердженням.
Він дозволив сигналу пролунати двічі, щоб не виглядати надто нетерплячим, потім прийняв виклик і сказав тим голосом, яким зазвичай підписують чужу залежність. «Слухаю, Романе Васильовичу». На тому кінці лінії виникла коротка, суха пауза.
Даниленко говорив ввічливо, але без колишньої теплоти. «Максиме Олеговичу, кредитний комітет ухвалив рішення тимчасово призупинити розгляд вашої лінії й заморозити супутні ліміти до завершення розширеної перевірки походження заставного забезпечення». Слова пролунали спокійно, майже канцелярськи, і саме тому спершу не дійшли до свідомості.
Максим подивився на своє відображення як людина, якій повідомили про пожежу мовою бухгалтерського звіту. Потім усмішка зникла. Він повільно повернувся до вікна, де за склом мокрі гілки дряпали сіре небо.
«Що означає заморозити?» — промовив він. Даниленко не змінив тону. «Це означає, що банк не проводить подальших операцій за вказаними лімітами, не підтверджує доступність коштів для угоди й не приймає нових доручень щодо пов’язаних структур до завершення перевірки.
Рішення набуло чинності негайно». Максим відчув, як кров прилила до обличчя. «Негайно?
Ви розумієте, що сьогодні фінальне погодження?» Даниленко відповів без роздратування. «Саме тому рішення ухвалене до підписання. Комітет не може ігнорувати виявлені невідповідності щодо оцінки об’єкта, структури бенефіціарів і можливої повторної передачі застави».
У кімнаті стало тісно, слова «подвійна застава», «бенефіціари», «оцінка» вдарили точніше за лайку. Максим стиснув телефон так, що побіліли кісточки пальців. «Хто надав вам ці відомості?» Цього разу пауза була довшою.
Даниленко, ймовірно, чекав цього запитання й заздалегідь обрав межу відповіді. «Банк отримав незалежний аналітичний висновок і супровідні повідомлення від структур, що є учасниками фінансового ринку. Подробиці розкриттю не підлягають, однак серед джерел значиться „Коваленко Капітал“. Рекомендую вам зв’язатися з вашими юристами й утриматися від переміщення активів до завершення перевірки».
Максим почув назву й не відразу зрозумів, чому вона відгукнулася всередині холодом: «Коваленко Капітал». Він знав це прізвище, звісно, його знали всі, хто мав справу з великими інвестиціями, санацією банків, кризовими викупами й жорсткими перевірками. Коваленки рідко з’являлися публічно, але їхні рішення змінювали долі галузей.
«Який стосунок Коваленки мають до мого проєкту?» — запитав він. Голос уже не звучав упевнено. Даниленко відповів рівно. «Це запитання вам слід адресувати представникові „Коваленко Капітал“.
Нас повідомили, що уповноваженою особою в цій справі є Оксана Богданівна Мельник, член наглядової ради „Коваленко Капітал“ і представниця родини Коваленків. Думаю, ім’я вам знайоме». Максим перестав дихати.
На кілька секунд увесь дім зник. Зникли дизайнери, Діана, «Північний квартал», запах кави з коридору. Залишилося тільки знайоме ім’я й походження, про яке він не спромігся дізнатися.
Оксана Богданівна Мельник. Його тиха дружина. І водночас одна з Коваленків.
Даниленко продовжував щось говорити про письмове повідомлення, але Максим уже не чув. У його голові спалахували сцени.
Її спокійний підпис, зауваження про недбало складений пункт, слова про двері, погляд Тараса Гриценка, раптова тиша Миколи біля воріт. Усе це складалося в картину, від якої холонули пальці. Він урвав дзвінок, не попрощавшись…
