Секунду стояв нерухомо. Потім різко жбурнув телефон на ліжко. Апарат відскочив від покривала й упав на килим.
У дверях з’явилася Валентина Іванівна, яку привернув звук. Вона побачила обличчя сина й уперше за багато років злякалася, перш ніж устигла розсердитися. «Що сталося?» — запитала вона.
Максим повернувся. «Оксана», — сказав він. Одне ім’я прозвучало як обвинувачення.
Валентина Іванівна насупилася. «Що Оксана?» Він розсміявся коротко, майже хрипко. «Наша бідна Оксана виявилася донькою Богдана Коваленка.
„Коваленко Капітал“ щойно заморозив мої кредити». Свекруха спершу не зрозуміла. Потім її обличчя стало порожнім, як у людини, яка дістала удар, але ще не відчула болю.
«Коваленко? Ті самі Коваленки?» Максим не відповів. Він ходив кімнатою швидкими кроками. І кожна думка наштовхувалася на іншу, не встигаючи стати рішенням.
«Це неможливо, — промовила Валентина Іванівна. — Ми перевіряли її». Максим різко зупинився.
«Хто перевіряв? Ти? Твої знайомі? Мій юрист? Усі бачили лише те, що вона хотіла показати». Він сказав це з люттю. Але в глибині цієї люті вже зріло принизливе розуміння.
Його обдурили не брехнею, а його ж власною зневагою. Він сам не захотів дивитися глибше. Йому було зручно вважати її бідною, бо бідна дружина не ставить небезпечних запитань.
Йому подобалося бачити її в простій сукні, бо простота здавалася доказом незначущості. Він побудував висновок на пихатості. І тепер цей висновок руйнував угоду всього життя.
Валентина Іванівна сіла на край крісла. «Треба зателефонувати Тарасові, треба перевірити документи про розлучення. Може, є можливість оскаржити».
Максим подивився на неї так різко, що вона замовкла. «Оскаржити що? Що ми вигнали спадкоємицю „Коваленко Капітал“ з дому під дощ і дали їй підписати угоду без копії?» Він сказав це й сам почув абсурдність ситуації.
Ще вчора ця сцена здавалася йому проявом влади. Сьогодні вона виглядала як доказ дурості. Але визнати дурість Максим не міг.
Йому був потрібен винний, і винною мала стати Оксана, бо інакше винним залишався він. За десять хвилин до кабінету викликали Тараса Гриценка. Юрист приїхав блідий, із погано зав’язаним шарфом і обличчям людини, яка вже прочитала новини в банківських чатах.
Максим зустрів його біля столу, не запропонувавши сісти. «Ти знав?» — запитав він. Тарас ковтнув.
«Я чув прізвище Коваленко, але не мав підтверджень. У документах про шлюб вона була Мельник — це її законне прізвище по матері. Жодної підміни особи не було. Біографія була чиста: благодійний центр, невеликі проєкти, відсутність публічних активів».
Максим ударив кулаком по столу. «Ти мав знати, за що я тобі плачу». Тарас зблід ще дужче, але вперше не опустив очей.
«За юридичну роботу, а не за телепатію. Ви самі не хотіли повної перевірки. Ви сказали, що жінка без майна не варта зайвих витрат».
Максим ступив до нього, і в кімнаті запахло небезпекою. Валентина Іванівна різко підвелася. «Не смій так говорити з моїм сином».
Тарас подивився на неї з утомою, що була ближча до відчаю. «Валентино Іванівно, зараз питання не в тоні. Якщо „Коваленко Капітал“ увійшов у справу офіційно, отже, в них є підстави.
Треба терміново зупинити будь-які сумнівні операції». Максим примружився. «Сумнівні».
«Ти добирай слова». Тарас замовк, але зміст уже лишився в повітрі. Сумнівні операції існували, і всі троє це знали.
Раніше їх називали оптимізацією, важелями, робочими рішеннями. Тепер кожне з цих красивих слів раптом оголило брудний кістяк. Телефон Максима знову задзвонив…
