Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

Такого тренерського голосу Іра в матері ще не чула.

Перші пів години вони пройшли без розмов. Оксана тримала однаковий темп, неголосно відлічуючи кроки, і донька непомітно для себе підлаштувалася. Раз, два, раз, два — човновий рахунок. Хто рве на старті, до середини здохне.

Найважче давався холод. Листопадова ніч забиралася під одяг неквапливо, діловито — як злодій, упевнений, що господарі повернуться нескоро. Оксана зняла шарф, обмотала навколо доньчиної шиї й сховала кінці під куртку.

— Мамо, а сама?

— А мене жир гріє.

Вони рушили далі. Через годину Оксана помітила легке накульгування: Іра берегла ліву ногу.

— Нога болить?

— Та нічого. Мабуть, натерла. Кросівки промокли.

— Зможеш потерпіти?

— Зможу.

На прямій ділянці далеко позаду з’явилися фари. Іра озирнулася, обличчя її відразу проясніло.

— Мамо, машина! Може, тато? Він повернувся?

Оксана теж подивилася назад. Світло їй не сподобалося відразу: автомобіль метався від узбіччя до узбіччя, набирав швидкість і різко пригальмовував. Навіть звідси долинали глухі баси музики. Наближався не кросовер — старий низький легковик, у якого одна фара світила яскравіше за другу.

— Це не батько. Іро, за мною, швидко.

— Може, вони нас довезуть?

— Швидко!

Вона схопила доньку за руку й відвела з асфальту до старого відбійника, місцями вкритого іржею. За ним починалася канава, заросла сухою кропивою та пожухлою травою. Оксана перекинула Іру через огорожу, перелізла слідом. Обидві скотилися на дно, у крижану воду, що хлюпала під ними.

— Лягай. Голову опусти й не рухайся.

Фари ковзнули над канавою, освітили верхівки кропиви. Потім машина загальмувала приблизно за двадцять метрів попереду. Музика стихла, грюкнули дверцята.

— Привиділося тобі, — сказав п’яний чоловічий голос.

— Нічого не привиділося, — заперечив інший, вищий. — Тут дві баби йшли, сам бачив. Дівчата! Куди ви поділися? Давайте підвеземо, покатаємося!

Іра притискалася обличчям до мокрої трави й тремтіла. Мати поклала їй на спину важку, спокійну долоню — як кладуть на весло, утримуючи човен на місці.

— Тихіше дихай. Не рухайся. Вони п’яні, їм холодно, вовтузитися ліньки. Зараз поїдуть.

— Нікого тут немає, — знову долинув перший голос. — Може, олень був. Ходімо вже, холодно, блін.

— Кажу, баби були!

— Вони тобі всю дорогу ввижаються. Сідай давай.

Кроки віддалилися, дверцята зачинилися, знову загриміла музика. Легковик поїхав, виляючи дорогою. Яскрава фара ще довго миготіла серед дерев. Оксана почекала хвилину, потім другу й лише тоді обережно підняла голову.

— Поїхали.

Іра сіла просто в канаві. Зуби цокотіли; Оксана не могла зрозуміти, від чого її дужче морозить — від холоду чи від страху. Мабуть, від обох одразу.

— Мамо… А якби вони…

— Вони б познайомилися з моїм правим хуком. У вісімнадцять років, на зборах, одному лижникові ніс зламала. Під спідницю поліз. Потім цілий тиждень перепрошував.

— Ти? Ніс зламала?

Донька дивилася на неї так, ніби бачила вперше.

— Я. Підводься, бо ноги зовсім замерзнуть.

Оксана допомогла їй підвестися, але Іра скрикнула й знову опустилася на землю, обхопивши ліву щиколотку.

— Ой, мамо, боляче!

Мати стала навколішки й обмацала ногу крізь мокру шкарпетку. Щиколотка набрякала в неї під пальцями. Мабуть, Іра підвернула її, падаючи в канаву, а відразу не відчула. Оксана знала, яким буває перелом; тут, як їй здавалося, було розтягнення. Сильне.

— На ногу стати можеш?

Іра спробувала, обличчя скривилося від болю.

— Не виходить, мамо. Справді не можу.

Оксана подивилася вздовж темної дороги, на доньку й знову вперед. Залишалося п’ять кілометрів чи десять — вона не знала.

— Гаразд. Залазь.

— Куди?

— Мені на спину. Як маленька.

— Мамо, ти збожеволіла? Я важка! Тато каже, я як…

— Хіба мало що він каже, — перебила Оксана. — Залазь. Стерновий наказав.

Вона вибралася з канави, переступила через відбійник і нахилилася. Схлипуючи, Іра обійняла її за шию. Коли Оксана випросталася, у правому коліні, вкритому старими шрамами, озвався глухий біль. Нічого. Двадцять років тому воно витримувало й не таке.

Вона рушила вперед. Раз, два. Раз, два.

— Мамо, чому ти пішла з веслування? — тихо спитала Іра.