Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

Іра повернулася до вікна. У склі відбивалося її обличчя, й Оксана бачила тремтливе підборіддя, губи, стиснуті в нитку. Щось усередині неї, що сімнадцять років лежало згорнувшись, наче старий собака біля порога, підвело голову.

— Припини.

— Що? — Віктор не відразу зрозумів.

— Вітю, досить. Ти з ранку знущаєшся з дитини. Вона сьогодні пройшла на веслах дві тисячі метрів проти вітру. Ти б п’ятдесяти не подужав. Дай їй спокій.

— Ти ще мені вказувати надумала? — Він пирхнув. — Сидиш у мене на шиї сімнадцять років! Жодного дня не працювала, нічого в дім не принесла. Хліб мій їси, у моїх шмотках ходиш. Донька за мій рахунок у човники грається. І ти будеш мене вчити?

Зазвичай після таких слів Оксана відверталася до вікна — як зараз Іра — й починала рахувати до ста. Знову до ста, і так без кінця; колись на тренуваннях так відлічувала гребки. Зараз вона залишилася обличчям до чоловіка.

— На шиї, значить? — Голос у неї був рівний. — Вітю, хто всі сімнадцять років тобі касу зводить? Звіти для податкової готує, договори з постачальниками перевіряє? Хто знає про гроші, які ти проводиш повз касу? Я все це роблю. Безплатно, сімнадцять років. То хто з нас на чиїй шиї?

Віктор ударив по гальмах. Машину повело, праві колеса вилетіли на узбіччя; кросовер хитнувся й завмер. Іру кинуло на пасок, вона скрикнула. Чоловік відстебнувся й розвернувся всім корпусом до Оксани. Обличчя побіліло, зате голос став тихим — знайомим їй, страшнішим за будь-який крик.

— Про свої зошити рота закрий. Щоб ні слова, нікому й ніде. Зрозуміла? Ти взагалі хто? Ніхто. Без мене — нуль. Корова на дивані.

— Тату… — прошепотіла Іра.

— А ти заткнися! — гаркнув він, навіть не повернувши голови. — Мовчіть обидві! Дістали! Тільки жерете й ниєте, жерете й ниєте!

Перехилившись через дружину, він смикнув дверну ручку. У розчинені двері ввірвався вогкий холод із запахом хвої та прілого листя.

— Геть із машини.

Оксана дивилася на нього зі спокійною, майже науковою цікавістю, без переляку: наче їй нарешті вдалося розгледіти те, про що вона давно здогадувалася.

— Вітю, ти це серйозно? У лісі, вночі? У нас дитина.

— Дитина! — усміхнувся він. — Вона важча за мене. Не заблукає. Я сказав, виходьте.

Його рука потяглася назад, до Іри. Збирався він схопити її за куртку чи розстебнути пасок — Оксана не знала. Але торкнутися доньки йому не дозволить. Сьогодні — ні. І більше ніколи.

— Руки від неї забери, — сказала вона, звільняючись від паска. — Іро, ходімо.

— Мамо…

— Ірочко, виходимо. Не бійся.

Спочатку Оксана вийшла сама, потім відчинила задні двері й простягла доньці руку. Та вибралася незграбно, розгублено, у легкій спортивній куртці. На сидінні залишалася Оксанина сумка — з телефоном, документами й гаманцем. Вона потяглася по неї, але Віктор перехилився назад і зачинив двері перед самою її рукою.

— Віддай сумку.

Скло опустилося на ширину долоні.

— Я цю сумку купував. І все всередині теж за мої гроші. Тут твого немає нічого.

— Вітю, телефон там. Хоча б його дай.

— Пішки прийдете. І так жирні, як дві корови, — майже весело відповів він. — Пробіжіться, вам корисно.

Дверні замки клацнули.

Іра розридалася лише після того, як за поворотом зникли останні червоні вогні. Уткнулася матері в плече й плакала ридма, по-дитячому. Оксана гладила вологе від мряки волосся — колись так само гладила маленьку доньку, яка захворіла на ангіну.

— Поплач, доню. Можна. Одну хвилину.

— Мамо, він же… він тато. Як він міг так?

— Хвилину, Іро. А потім — ідемо.

Власний спокій дивував Оксану. Усередині тремтіло й боліло, а поверх лежало щось тверде, як лід на річці в січні. Таке бувало на останніх п’ятистах метрах дистанції: руки вже не відчувають весел, легені палають, перед очима темно, але раптом приходить ясність — ніби весь світовий шум вимкнули. Є тільки ритм. Гребок. Наступний.

— Тепер порахуємо, — сказала вона. — З траси звернули хвилин двадцять тому. Їхали повільно. Ями. Виходить, проїхали кілометрів дванадцять, може, п’ятнадцять. Назад далеко, міст однаково закритий, машини там не їздять. Нам треба вперед: об’їзд має вивести назад на дорогу. А де дорога, там і люди знайдуться. Село, дачі — щось буде.

— Мамо, там же кілометрів двадцять!