Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

Тиждень знадобився, щоб про все це дізнався квартал. Надія Григорівна говорила голосно, подробиць не шкодувала. У майстерні на Парковій клієнти вже зверталися до майстрів:

— Ваш господар і справді залишив власну матір у селі?

Майстри знизували плечима й відповідали без брехні. Ніхто не оголошував бойкоту, але міняти гуму люди стали в інших місцях, тихо, без пояснень. Листопадовий виторг Віктора зменшився майже на третину.

В останню неділю листопада він приїхав у Дубравіно. За переїздом на полі лежав перший сніг — сірий, тонкий, ніби його припорошили попелом. Віктор був тверезий, поводився тихо, квітів не привіз. Машину залишив біля переїзду й пройшов усю вулицю пішки, на очах у сусідів.

На стукіт у хвіртку вийшла сама Галина Степанівна.

— Мамо, пустиш мене?

Вона відступила, даючи йому ввійти. Оксана й Іра залишалися в кімнаті. Виходити вони не стали; крізь зачинені двері Оксана чула всю розмову.

— Гроші тобі привіз, — сказав Віктор. На стіл, на клейонку, лягла пачка купюр. — Багато. Вистачить і будинок до ладу привести, і піч нову поставити. Забери позов, мамо. Навіщо тобі судитися, навіщо нам ця ганьба перед людьми?

Довго ніхто не відповідав. Потім Оксана почула, як пачку відсунули по столу.

— Ти б собі совість купив, Вітю. Тільки не торгують нею. Її замолоду задарма дають. І тобі дали — я дала. Куди ж ти її подів?

— Мамо, ну не починай знову.

— Я не починаю, я закінчую. Чекала на тебе двадцять років. Усе думала: приїдеш, попросиш пробачення, я пробачу, і будемо жити. А ти приїхав не просити пробачення — ти грошей привіз, щоб відкупитися. Щоб знову стало тихо і я мовчала, як мовчала ці двадцять років. Не вийде, синку. Суд вирішить, скільки належить матері. Будеш переказувати щомісяця і щомісяця пам’ятати про мене. Оце й усе покарання. Більше я тебе нічим карати не збираюся.

З кімнати вийшла Іра. Пов’язку вже зняли, кульгавість була ледь помітна. У бабусиному светрі, з косою через плече, вона зупинилася біля входу до кухні й подивилася на батька. Віктор підвівся їй назустріч.

— Ірочко…

— Тату, послухай. Усе, що ти говорив про мою корму, про баржу, про пончика, залишиться зі мною на все життя. Кожен твій жарт. Я не вмію цього забути. Але від тебе залежить, чи будуть у мене про тебе ще якісь спогади. Грошима їх не створиш. Мені твої гроші не потрібні.

Віктор відкрив рота, але нічого не сказав. Подивився на Іру, на матір, на залишену пачку. Потім зібрав купюри, засунув у кишеню й мовчки пішов.

Біля вікна Оксана стежила, як він іде назад: зсутулився, руки сховав у кишені. Коли Віктор наблизився до машини, над переїздом заблимав червоний вогонь. Задзвенів сигнал, смугаста стріла шлагбаума стала повільно опускатися.

Товарний потяг ішов важко й довго, здавався нескінченним. За одним вагоном гуркотів наступний, за цистерною — інша цистерна. Віктор чекав біля шлагбаума п’ять хвилин. Сам серед білого поля, він не міг нікуди піти.

Галина Степанівна підійшла до вікна.

— Нехай почекає. Постоїть трохи. Ми ж на нього набагато довше чекали.

Розгляд справи тягнувся до весни. На січневому попередньому засіданні адвокат Віктора, випещений молодий чоловік у вузькому костюмі, заговорив бадьоро:

— Шановний суде, ці так звані зошити — лише записи домогосподарки. До бізнесу мого довірителя вони не мають стосунку. Фантазії, які ніхто не здатен перевірити.

Юлія Денисівна підвелася без поспіху.

— Перевірити їх цілком можливо. Ми це вже зробили, — сказала вона й поклала перед суддею товсту папку. — На запит суду отримано банківські виписки з рахунків підприємця Мельника за останні три роки. Із зошитів ми взяли сто двадцять записів: безготівкові надходження та платежі. Зіставили дати, суми, контрагентів. Усі сто двадцять збіглися з банківськими даними до копійки. Якщо та частина цих «фантазій», яку можна перевірити, настільки точна, підстав оголошувати вигадкою решту в суду немає.

Немолода суддя зі втомленим обличчям повільно гортала папери. Потім подивилася на Віктора.

— Відповідачу, бухгалтерський облік ви вели самі?

Він не відповідав. За сімнадцять років йому не довелося самому вести облік; навіть місце, де лежала його касова книга, знала Оксана, а він — ні. Тепер Віктор зрозумів, що відповісти йому нічого.

— Ні, — насилу вимовив він.