Чоловік висадив дружину з донькою на трасі після сварки, але на нічній дорозі вони знайшли допомогу в будинку біля переїзду

Іра мовчки доїла свою кашу.

— Він із дев’яти років називає мене пончиком. Я думала, річ у мені, що я така. А виходить, річ у ньому.

— Так, дитинко, у ньому, — Галина Степанівна довго дивилася на онуку, потім кивнула. — Ти за це не відповідаєш.

До будинку під’їхав Андрій Михайлович на своєму старому позашляховику, який заради поїздки вимив.

— До міста збираєтеся?

— Так, — відповіла Оксана. — Спершу Ірочку до травмпункту, треба довідку взяти. Потім — додому.

— А квартиру чим відчините? Ключі є?

Іра витягла з-під светра шнурок. На ньому висіли два ключі: від квартири й від роздягальні на веслувальній базі.

— Вони завжди зі мною, — сказала Іра.

— Світлана Антонівна привчила, — додала Іра. — Усе цінне треба на собі носити.

Андрій Михайлович хмикнув у бороду.

— З головою у вас тренерка.

У травмпункті молодий лікар оглянув Ірину й підтвердив розтягнення зв’язок. Він туго перебинтував щиколотку, потім видав довідку з печаткою. У ній було зазначено час звернення й розказані дівчинкою обставини травми. Оксана склала аркуш учетверо й поклала до кишені. Для її нової теки це був перший документ.

У квартирі пахло застояним повітрям. Ніхто не озвався на їхній прихід; на кухні, як і раніше, горіло світло, яке Віктор залишив, їдучи вночі. Оксана затримала погляд на повній чарці коньяку. Вона так і стояла на столі, недоторкана.

У передпокої, на пуфику, знайшлася сумка. Оксана перевірила паспорт, гаманець, телефон — усе залишилося всередині. Тільки телефон уже давно розрядився.

Віктора вдома не було. Субота. Оксана знала його звичний розпорядок: із ранку він об’їжджає майстерні й підраховує тижневий виторг. Вона взялася збиратися швидко, з тією точністю, з якою колись виконувала завчені рухи на тренуванні.

Із шухляди комода вона дістала Іринине свідоцтво про народження, паспорт, забрала своє свідоцтво про шлюб. Папери на квартиру зберігалися в замкненому столі Віктора, але відчиняти його не довелося: копії вона давно зробила для бухгалтерії й зберегла в себе. До спортивної сумки вирушили запасна форма доньки, підручники, зарядні пристрої. Андрій без розмов відносив сумки до машини.

По зошити Оксана піднялася на драбину в коридорі. Коробка на антресолях виявилася зсунутою, кришка лежала криво. Вона зняла її й перевірила вміст: усі одинадцять зошитів були цілі, проте порядок змінився. Отже, Віктор уже діставався до них. Виймав, читав.

Оксана спустилася з коробкою, коли відчинилися вхідні двері. Віктор застиг на порозі. Перед ним стояла дружина із зошитами, на табуретці сиділа донька з перев’язаною ногою, а високий бородатий чоловік тримав останню сумку біля дверей.

У Віктора були червоні, невиспані очі. По майстернях він так і не поїхав. Повернувся по те саме, по що Оксана полізла нагору.

— Коробку постав, — неголосно сказав він.

— Не поставлю.

— Я сказав, постав. Там мої справи. Мій бізнес і мої гроші.

— А написано все моєю рукою, Вітю. Це моя робота, сімнадцять років моїх вечорів. І зошити я купувала на ті копійки, що ти давав на господарство. Тут твого нічого немає. Учора ти саме це мені сказав — про сумку. Забув?

Віктор рушив до неї. Андрій Михайлович зробив пів кроку вперед, не наближаючись до Віктора, і його широке плече затулило Оксану від чоловіка. Жодного слова він не промовив. Слова й не були потрібні.

На майданчику рипнули сусідські двері. Надія Григорівна, літня, гучноголоса й допитлива, визирнула назовні. Про сусідів вона знала все.

— Ой, Оксанко, привіт! Ви що, переїжджати зібралися? А Ірочка як? Ніжку підвернула? Господи… Вітю, допоміг би дружині, он яку вагу несе!

Віктор побагровів; кулаки стиснулися й знову розтиснулися. При Надії Григорівні влаштовувати скандал було не можна: завтра обговорюватиме його весь під’їзд, до вечора — квартал. А там у нього дві майстерні й чимало клієнтів.

— Допоможу, — насилу вимовив він. — Неодмінно.

Оксана пронесла коробку повз нього. Слідом, спираючись на Андрія, вийшла Іра. Чоловік залишився в передпокої. Оксана не озиралася, але відчувала його погляд між лопатками — такий самий, як на трибуні, як багато разів раніше.

Тепер він більше не змушував її згинатися.