Я завмерла.
— Що ви маєте на увазі?
— Коли після вашого від’їзду минуло приблизно пів року, він сказав мені, що хоче приїхати по вас.
Я нічого не відповіла. Жанна опустила голову.
— Я йому не дозволила.
Я довго дивилася на неї.
— Навіщо ви це зробили?
— Я тоді ще вважала, що маю рацію. — Жанна зітхнула. — Раз вони вже у твоїх батьків, думала я, хай там і залишаються. Я боялася, що в домі знову буде дитячий гамір і все моє життя піде шкереберть. А Вадим, як мені здавалося, виконає свій обов’язок перед вами, якщо справно надсилатиме гроші.
Я мовчала, і Жанна продовжила:
— Я сказала йому: якщо забереш їх надто рано, мені потім буде дуже важко з ними жити. — Вона помовчала. — Він послухався.
Я опустила погляд на свої руки.
— Чому він мені так нічого й не сказав?
— Соромно було. — Жанна гірко всміхнулася. — Він від самого початку знав, що вчинив погано. А що далі, то важче було зважитися на цю розмову.
До цієї хвилини я думала, що за ті три роки Вадим жодного разу про нас не згадав. Тепер виходило, що все було складніше. Це не виправдовувало його вчинку, а я не знала, що й відчувати.
— Якщо ви розповідаєте мені це, щоб я повернулася, не треба, — повільно промовила я. — Я не хочу жаліти Вадима лише тому, що тепер про це дізналася.
— Ні, — сказала Жанна, дивлячись на мене. — Я розповіла, щоб ти знала: помилився не він один.
Я нічого не сказала.
— Мені тоді здавалося, що я захищаю власне життя. — Жанна витерла очі. — А вийшло, що я позбавила тебе дому, залишила Вадима без дружини, а Софія росла без батька, який був би поруч із нею щодня.
— Мамо! — Я взяла її за руку. Вона поглянула на мене. — Того, що сталося три роки тому, я змінити не можу. Але ми можемо самі вирішити, як проживемо наступні роки.
— Я теж цього хочу, — кивнула Жанна.
На подвір’ї сміялася Софія. Вадим сидів поруч і терпляче слухав її розповіді. Я дивилася на них, і мені вже не хотілося з’ясовувати, хто має рацію, а хто винен. Три роки минули. Скільки не пояснюй, не повернеш того часу, коли Софія росла. Жодні вибачення не перекреслять ночей, які я провела сама. Зате тепер ми могли принаймні не дати рокам минати в мовчанні.
— Ви залишитеся в селищі?
— Так.
— Надовго?
— Назавжди. Тут мої рідні. Є кому про мене подбати, та й почуваюся я тут краще.
— Бережіть здоров’я, — сказала я й кивнула.
Жанна з усмішкою глянула на мене.
— Ти досі за мене хвилюєшся?
— Звісно.
— А сердитися перестала?
Я трохи подумала, перш ніж відповісти.
— Не хочу казати, що зовсім не серджуся, ніби нічого не сталося. Але я вирішила вам пробачити.
Жанна міцно стиснула мою руку.
— Дякую, доню.
Удень, перед нашим від’їздом, вона покликала Вадима. Я не чула, про що вони говорили. Він невдовзі вийшов із почервонілими очима, але обличчя в нього було спокійне.
— Що тобі мати сказала? — спитала я вже дорогою назад.
— Звеліла більше ніколи не змушувати тебе вибирати між сім’єю та собою, — відповів Вадим, дивлячись на дорогу. Я промовчала. — І ще дещо.
— Що?
— Якщо я знову зроблю тобі боляче, вона перша мене насварить.
Я розсміялася.
— Вона все-таки твоя мати.
— Так. — Вадим теж усміхнувся. — Але, по-моєму, тепер вона на твоєму боці.
— Ні. — Я глянула на нього. — Вона на боці того, що правильно.
— Ти маєш рацію, — кивнув він.
Ми проїхали ще трохи, перш ніж він знову заговорив:
— Оксано, можна тебе спитати?
— Питай.
— Ти все ще хочеш спробувати почати спочатку?

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.