Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 30 з 32

— Хочу, — відповіла я з усмішкою.

Вадим трохи міцніше стиснув кермо.

— Справді?

— Так. Тільки я не хочу повертатися до нашого колишнього шлюбу.

— Розумію.

— Почнемо з нуля.

— Так.

— Ніхто нікому нічого не винен.

— Так.

— І ніхто нікого не рятує.

— Саме так.

— Ми просто двоє дорослих, які разом будують сім’ю.

— Я давно чекав, коли ти це скажеш, — усміхнувся Вадим.

Я теж усміхнулася.

— Тоді не розчаруй мене.

— Постараюся.

Я глянула на нього.

— Не «постараюся».

— Отже, зроблю. — Вадим розсміявся. — Гаразд.

Через три місяці ми зібрали обидві родини за обідом, щоб оголосити про своє рішення. На столі стояло кілька страв, вітальнею бігала Софія. Ми з Вадимом уперше за багато років сиділи отак поруч, серед рідних, без пишного весілля й гучних обіцянок. Мені вже не здавалося, що я мушу комусь щось доводити.

Батько підняв чашку з чаєм.

— Цього разу ви вирішили самі. Отже, і за своє рішення відповідатимете самі.

— Розумію, — кивнув Вадим.

Мати глянула на мене.

— Ти щаслива?

— Так, мамо, — усміхнулася я.

Жанна сиділа навпроти. Вона теж усміхнулася.

— От і добре.

Другого великого весілля ми не влаштовували: знову зареєстрували шлюб і відзначили це невеликою родинною церемонією. Після всього, що ми пережили, мені не потрібна була сцена, щоб доводити своє кохання. Мені потрібна була людина, яка залишиться поруч у скрутну хвилину, зуміє попросити пробачення за свою помилку й вислухає мене, навіть якщо я з нею не згодна. Головне, щоб він розумів: дружина йде поруч із ним і не зобов’язана йому коритися.

Через рік моя справа стабільно розвивалася, а команда побільшала. Вадим успішно завершив доручені йому проєкти й отримав нову посаду. Та більше за посади й заробітки мене тішило те, що щовечора Софія виходила з дитячого садка й бачила, що ми обоє прийшли по неї.

Одного разу Вадим прийшов раніше за мене. Донька підбігла до нього, обійняла й спитала:

— А мама де?

— Тато на неї чекає.

Побачивши мене, Софія кинулася до мене.

— Мамо!

Я нахилилася й обійняла її.

— Ходімо додому?

— Хочу.

Вадим стояв поруч і всміхався. З дитсадка ми вийшли втрьох.

Якось увечері, коли Софія вже заснула, я стояла на терасі й дивилася на міські вогні. Вадим підійшов до мене.

— Про що замислилася?

— Про той день, коли ти відвіз мене до батьків. Що було б, якби ти тоді цього не зробив…

— Я теж про це думав.

— Можливо, я б не мала того життя, яке маю тепер. А ти, може, так і не став би тим, ким став. — Я повернулася до нього. — Ти шкодуєш?

Вадим трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Шкодую, що завдав тобі болю. Але я не хочу викреслювати ті три роки. За цей час я зрозумів, як багато ти для мене значиш.

— Я теж не хочу їх викреслювати, — сказала я, ледь кивнувши.

— Чому?

— За ті три роки я зрозуміла, що можу добре жити й без тебе.

— Я знаю, — усміхнувся Вадим. — А тепер я обираю бути з тобою.

У наступні роки спокій попервах навіть насторожував мене. Я так довго чекала, що мені знову почнуть дорікати чи що Вадим знову піде, що спокій здавався розкішшю, яку мені дали ненадовго. Знадобився час, щоб я повірила у звичайне життя, яке ми з ним улаштували.

Софії виповнилося п’ять. Немовля, яке я тримала на руках, наче щит, виросло в жваву, допитливу дівчинку. Колишній дім наповнився її сміхом і нескінченними запитаннями. Та й сам він наче змінився: це вже не мавзолей, де панував Жаннин спокій, а дім, у якому на холодильнику висять малюнки, на килимі у вітальні розкидані іграшки й уранці пахне свіжою кавою, коли ми всі троє разом.

Вадим дотримав слова. За одну ніч із ним не сталося жодного дивовижного перетворення. Я бачила, що він щодня докладає зусиль. Бувало, через напруження на роботі він ставав дратівливим. Якщо він затримувався й не попереджав, до мене поверталася колишня невпевненість. Тільки тепер ми говорили про це прямо…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики