Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 31 з 32

— Я геть замучився з цим закриттям кварталу. Вибач, що нагрубив, — казав Вадим.

— Якщо затримуєшся, попередь. Я починаю нервувати, — відповідала я.

Колись здавалося, що ми не здатні сказати одне одному навіть таких коротких фраз. Тепер їх вистачало, щоб знешкодити бомбу, перш ніж вона вибухне.

Через три роки після того, як ми знову зійшлися, холодної осені нам зателефонувала Вадимова тітка із селища, де жила Жанна. Її голос раз у раз зривався від тривоги. Жанні різко погіршало, і, за словами лікаря, лік ішов на дні.

Закінчивши розмову, Вадим зблід і втупився в стіну коридору. Я підійшла, поклала долоню йому на спину й залишилася поруч. Він повернувся й обійняв мене міцно, відчайдушно.

— Треба їхати, — хрипко сказав він.

— Поїдемо всі троє.

Аж до самого селища ніхто з нас не озвався. Софія відчула наше напруження й усю дорогу дивилася у вікно. З тітчиного дому повіяло затхлістю й хворобою. У головній кімнаті на великому ліжку лежала Жанна. Вона здавалася такою маленькою, ніби й сама меншала в міру того, як згасало її життя. Коли ми зайшли, вона насилу розплющила очі. Крізь утому й дію ліків уже не прозирала колишня прискіплива гострота її погляду.

Вадим щось прошепотів, сів поруч і взяв її за руку. Ця рука стільки разів залізною хваткою спрямовувала наше життя. Тепер вона здавалася сухим осіннім листком.

— Я тут, мамо.

Жанна поволі повернула голову до мене. Я стояла в ногах ліжка, даючи матері й синові змогу побути поруч.

— Оксано, — ледь чутно покликала вона. — Вам добре в домі?

— Добре. Софії в ньому добре рости.

Від цього невеликого зусилля Жанна втомилася. Вона ледь помітно кивнула й приплющила очі.

— Добре. Це добре.

Жанна померла через два дні. Під ранок Вадим тримав її за руку. Усе сталося тихо: один останній подих, і з ним наче спало напруження, що накопичилося в маленькій кімнаті.

Похорон влаштували скромний. Над невеликим селищним цвинтарем висіло сіре небо, з якого от-от міг піти дощ. Вадим мовчки плакав біля батькової могили. Поруч із батьком мали поховати Жанну. Я міцно тримала Вадима під руку, а Софія, притихла від урочистості того, що відбувалося, притулилася до моєї ноги.

У його очах я бачила горе й іще щось: ніби потроху відпускало почуття провини, яке він носив у собі багато років. Вадим любив матір і боявся її. З її смертю остаточно минув той час, коли йому передусім потрібне було її схвалення. Чоловіком і батьком він тепер був за власним вибором.

Того вечора ми повернулися до готелю в селищі. Вадим дочекався, поки Софія засне, сів на край ліжка й послабив вузол чорної краватки.

— Дякую, що поїхала зі мною, — сказав він, не дивлячись на мене.

— За це не треба дякувати. Ти мій чоловік, і мені треба бути поруч.

Він підвів очі. Вони почервоніли, та погляд у нього був ясний.

— Я ж роками думав: досить мені заперечити матері, і вона перестане мене любити. Вважав, що маю зробити її щасливою, навіть якщо ви із Софією через це будете нещасні.

— Я знаю.

— Нам довелося розійтися, і я прожив три роки без тебе, перш ніж зміг інакше поглянути на любов і на те, що вважав своїм обов’язком перед матір’ю. Добре, що наприкінці життя вона й сама це зрозуміла, хай і дійшла до цього своїм шляхом.

Я сіла біля Вадима й прихилилася головою до його плеча.

— Тепер ми залишилися вдвох, — сказав він.

— Ми й Софія, — тихо поправила я.

— Ми й Софія, — повторив він і поцілував мене у волосся. — І, може, ще хтось, якщо ми самі захочемо.

Я завмерла: так природно він це сказав. Уперше за багато років ми заговорили про те, що сім’я може стати більшою, і ніхто нас до цього не підштовхував.

— Ти хочеш іще одну дитину? — обережно запитала я.

Вадим обійняв мене за плечі.

— Не знаю. Раніше хотів, бо так годилося, бо мама цього чекала. Тепер я знаю тільки одне: якщо вирішимо завести ще одну дитину, то тому, що самі цього хочемо, а не заради когось іншого. І якщо в нас буде тільки Софія, ми все одно сім’я. Повноцінна сім’я.

— Вирішувати нам, — сказала я з усмішкою. У грудях потепліло. Оце й було для мене перемогою. Ні дім, ні достаток не могли зрівнятися з можливістю самим, удвох, вирішувати, як нам жити…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики