Після вечері Вадим підвівся, щоб допомогти мамі прибрати зі столу.
— Залиш, я сама впораюся, — спробувала вона його спинити.
— Хай допоможе, — сказав батько, усміхаючись зі свого місця.
— Так, звісно. — Вадим глянув на нього.
З порога кухні я бачила, як він миє тарілку за тарілкою. У перші роки шлюбу я часто стояла біля плити й чекала, що він зайде й спитає: «Ти не втомилася?» Та тоді він або тримав у руках телефон, або знаходив собі роботу. А тепер спокійно мив посуд у маленькій кухні моїх батьків, хоча раніше вважав це жіночою справою. Може, його змінило не саме розставання, а те, що за цей час він зрозумів, кого й що втратив.
Вклавши Софію спати, Вадим прийшов до вітальні й сів поруч зі мною.
— Оксано, я ще дещо хотів тобі сказати.
— Слухаю.
— Я попросив, щоб мене перевели назад до столиці.
— Коли? — Я трохи здивувалася.
— Наступного місяця.
— Заради мене цього робити не треба.
— Я й не заради тебе попросив.
— А заради чого?
— Хочу частіше бути із Софією. — Я промовчала, і він продовжив: — Працюватиму, як раніше. Тільки не хочу через довгі відрядження знову бачити доньку лише на вихідних.
— Ти сам так вирішив? — Я подивилася на нього.
— Сам.
— Мама тебе не просила?
— Ні.
Я кивнула.
— Тоді я поважаю твоє рішення.
Вадим подивився на мене.
— А цього року ти зможеш дати мені відповідь?
— Ти мені вже й термін призначаєш? — Я розсміялася.
— Ні. — Він теж усміхнувся. — Тільки боюся, що доведеться довго чекати.
— Ти змусив мене чекати три роки.
— Знаю. — Він опустив голову.
— Отже, і ти можеш ще трохи почекати.
Ми так і сиділи поруч. Ніхто більше не говорив, і мовчання вже не гнітило мене, як раніше.
Через тиждень ми втрьох поїхали подивитися на будинок, де жили раніше. Він мав доглянутіший вигляд, ніж мені запам’яталося. Я затрималася біля входу: ці двері колись доводили мене до сліз, і я почувалася чужою у власному житті. А тепер я переступила поріг і не почула тих голосів, що лунали тут раніше.
Софія побігла до вітальні.
— Мамо, який гарний будинок!
— Тобі тут подобається? — спитала я з усмішкою.
— Подобається.
— Можеш приходити сюди гратися, коли захочеш, — сказав Вадим, що стояв поруч.
Софія обернулася.
— А тато тут буде?
Вадим завмер. Я теж не відповіла. Ми глянули одне на одного: запитання було дитяче, а відповідати на нього мали ми.
— Якщо мама погодиться, я залишуся, — нарешті сказав Вадим.
Софія підбігла до мене й узяла мене за руку.
— Мамо, ти згодна? Ну будь ласка.
— Ти вже така доросла, а хочеш, щоб дорослі за тебе все вирішували? — розсміялася я.
Софія теж засміялася. Я подивилася на Вадима.
— Ми ж іще не зійшлися.
— Я знаю.
— Але можемо спробувати.
Він завмер.
— Спробувати?
— Так. Я хочу спробувати.
Він не став розпитувати, тільки ледь кивнув, і я договорила:
— Якщо вже пробувати, то з нуля.
— Згоден.
— І відразу з’їжджатися ми не будемо.
— Так.
— Не використовуємо Софію, щоб тиснути одне на одного. Домовилися?
— Домовилися.
— Ні твоя мама, ні мої батьки за нас не вирішують. Якщо щось піде не так, кажемо про це прямо. Згоден?
Вадим дивився на мене почервонілими очима.
— З усім згоден.
— Тоді почнімо сьогодні. — Я усміхнулася.
Він не кинувся мене обіймати, взагалі не зробив нічого поспіхом. Довго дивився на мене й нарешті сказав:
— Дякую.
— Не дякуй. — Я похитала головою.
— А що мені тоді сказати?
— Дій.
— Добре. — Вадим кивнув.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.