Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 25 з 32

Після вечері Вадим підвівся, щоб допомогти мамі прибрати зі столу.

— Залиш, я сама впораюся, — спробувала вона його спинити.

— Хай допоможе, — сказав батько, усміхаючись зі свого місця.

— Так, звісно. — Вадим глянув на нього.

З порога кухні я бачила, як він миє тарілку за тарілкою. У перші роки шлюбу я часто стояла біля плити й чекала, що він зайде й спитає: «Ти не втомилася?» Та тоді він або тримав у руках телефон, або знаходив собі роботу. А тепер спокійно мив посуд у маленькій кухні моїх батьків, хоча раніше вважав це жіночою справою. Може, його змінило не саме розставання, а те, що за цей час він зрозумів, кого й що втратив.

Вклавши Софію спати, Вадим прийшов до вітальні й сів поруч зі мною.

— Оксано, я ще дещо хотів тобі сказати.

— Слухаю.

— Я попросив, щоб мене перевели назад до столиці.

— Коли? — Я трохи здивувалася.

— Наступного місяця.

— Заради мене цього робити не треба.

— Я й не заради тебе попросив.

— А заради чого?

— Хочу частіше бути із Софією. — Я промовчала, і він продовжив: — Працюватиму, як раніше. Тільки не хочу через довгі відрядження знову бачити доньку лише на вихідних.

— Ти сам так вирішив? — Я подивилася на нього.

— Сам.

— Мама тебе не просила?

— Ні.

Я кивнула.

— Тоді я поважаю твоє рішення.

Вадим подивився на мене.

— А цього року ти зможеш дати мені відповідь?

— Ти мені вже й термін призначаєш? — Я розсміялася.

— Ні. — Він теж усміхнувся. — Тільки боюся, що доведеться довго чекати.

— Ти змусив мене чекати три роки.

— Знаю. — Він опустив голову.

— Отже, і ти можеш ще трохи почекати.

Ми так і сиділи поруч. Ніхто більше не говорив, і мовчання вже не гнітило мене, як раніше.

Через тиждень ми втрьох поїхали подивитися на будинок, де жили раніше. Він мав доглянутіший вигляд, ніж мені запам’яталося. Я затрималася біля входу: ці двері колись доводили мене до сліз, і я почувалася чужою у власному житті. А тепер я переступила поріг і не почула тих голосів, що лунали тут раніше.

Софія побігла до вітальні.

— Мамо, який гарний будинок!

— Тобі тут подобається? — спитала я з усмішкою.

— Подобається.

— Можеш приходити сюди гратися, коли захочеш, — сказав Вадим, що стояв поруч.

Софія обернулася.

— А тато тут буде?

Вадим завмер. Я теж не відповіла. Ми глянули одне на одного: запитання було дитяче, а відповідати на нього мали ми.

— Якщо мама погодиться, я залишуся, — нарешті сказав Вадим.

Софія підбігла до мене й узяла мене за руку.

— Мамо, ти згодна? Ну будь ласка.

— Ти вже така доросла, а хочеш, щоб дорослі за тебе все вирішували? — розсміялася я.

Софія теж засміялася. Я подивилася на Вадима.

— Ми ж іще не зійшлися.

— Я знаю.

— Але можемо спробувати.

Він завмер.

— Спробувати?

— Так. Я хочу спробувати.

Він не став розпитувати, тільки ледь кивнув, і я договорила:

— Якщо вже пробувати, то з нуля.

— Згоден.

— І відразу з’їжджатися ми не будемо.

— Так.

— Не використовуємо Софію, щоб тиснути одне на одного. Домовилися?

— Домовилися.

— Ні твоя мама, ні мої батьки за нас не вирішують. Якщо щось піде не так, кажемо про це прямо. Згоден?

Вадим дивився на мене почервонілими очима.

— З усім згоден.

— Тоді почнімо сьогодні. — Я усміхнулася.

Він не кинувся мене обіймати, взагалі не зробив нічого поспіхом. Довго дивився на мене й нарешті сказав:

— Дякую.

— Не дякуй. — Я похитала головою.

— А що мені тоді сказати?

— Дій.

— Добре. — Вадим кивнув.

Я повернулася до Софії, яка бігала вітальнею. Не все в нашому житті можна було почати з чистого аркуша, але ми могли спробувати жити інакше, якщо навчилися цінувати те, що раніше вважали само собою зрозумілим. Я не знала, чи буде в нас другий шлюб. Знала тільки, що, коли ми тепер підемо назустріч одне одному, я піду своїми ногами, не боячись, що мене покинуть. А Вадимові доведеться йти поруч, не забігаючи наперед і не вимагаючи, щоб я бігла за ним…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики