У наступні дні ми бачилися частіше. Разом забирали Софію, вечеряли, говорили про роботу. Водночас ми трималися на відстані: кожному потрібен був час подумати.
На початку зими якось уранці мені зателефонувала Жанна з лікарні. Вона хотіла ще раз побачитися зі мною, перш ніж надовго поїхати до рідного селища. Я поспішила до неї. У палаті Жанна сиділа біля вікна, на столі лежав стос паперів. Дивлячись на них, я подумала, що після цієї зустрічі, можливо, інакше вирішу, як бути з нашою сім’єю.
Жанна подивилася на мене й ледь помітно усміхнулася.
— Оксано, мені ще дещо треба сказати тобі наостанок.
— Що, мамо? — Я сіла.
— Прочитай. — Вона підсунула до мене папери.
Я розгорнула папери на першій сторінці. Вистачило одного рядка, щоб стало зрозуміло, чому мене це так приголомшило. Це був проєкт угоди: у ньому визначалося, як поділити майно й кому надати право користуватися будинком. Спадкоємицею назвали Софію, а не когось із нас із Вадимом.
Я підвела очі. Жанна дивилася просто на мене.
— Я не збираюся прив’язувати тебе до себе цим домом, — промовила вона повільно й виразно. — Лише хочу виправити свою помилку, поки ще можу. — Я не знала, що їй відповісти. Жанна глянула у вікно. — Три роки тому я відіслала тебе до батьків. Думала, що через дитину все моє життя піде не так, як я звикла. — Вона гірко всміхнулася, тоді повернулася до мене. — А тепер розумію: сім’ю руйнує не дитячий плач. Її руйнує егоїзм дорослих.
Я опустила голову й не відразу помітила, що плачу. Уперше за три роки мені не хотілося повертатися до Вадимового «Моїй матері потрібен спокій», наче до рани, що ніяк не гоїться. Мені здавалося, він і сам нарешті зрозумів, чого нам коштував його егоїзм. Можливо, я вже могла перегорнути сторінку.
Я ще довго тримала папери в руках, не в змозі заговорити. Ніколи б не подумала, що Жанна захоче саме так покласти край цій історії між нами. Що жінка, через яку я пішла з донькою на руках, сама поставить майбутнє Софії вище за розрахунки дорослих.
За кілька хвилин я підсунула стос паперів назад.
— Нехай поки папери побудуть у вас.
— Ти відмовляєшся? — Жанна подивилася на мене.
— Я приймаю те, що ви хочете зробити. Тільки нехай документи від самого початку будуть складені чітко й за законом.
— Гаразд. — Вона кивнула.
— Якщо дім колись перейде до Софії, я хочу, щоб це було оформлено офіційно. І щоб ніхто не подумав, ніби я повернулася до Вадима через майно.
— Ти й досі така обачна, — сказала Жанна з легкою усмішкою.
— Я дорого заплатила за те, що раніше не була обачною.
Жанна замовкла. Я сказала це не на докір, але ми обидві згадали, що сталося. За мить вона накрила мою руку своєю.
— Оксано, пробач мені.
— Я знаю. — Я дивилася на її руку поверх моєї.
— Ти вже пробачила?
— Вчуся пробачати.
Вона кивнула.
— Цього досить.
Перед тим як піти, я ще посиділа з нею, а дорогою назад усе думала про її останні слова. Пробачити за один день я не могла, але й жити зі злістю більше не хотіла. Хотіла, щоб Софія росла серед дорослих, які визнають свої помилки, виправляють їх і ставляться одне до одного з повагою. Хоч би жили ми з її батьком разом, хоч би ні, це не мало змінитися.
Увечері по мене приїхав Вадим.
— Що тобі мама сказала?
— Я тепер знаю про дім.
Він замовк.
— Ти знав? — спитала я.
— Знав.
— Чому мені не сказав?
— Вона сама так вирішила.
— А ти погодився?
— Так.
— Тобі не шкода?
— Ні. — Вадим дивився на мене спокійно. — Раніше я думав, що сім’я тримається насамперед на майні. Тепер мені важливо, щоб Софії було куди повернутися. А жити тобі в цьому домі чи ні — твоя справа.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.