Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 26 з 32

У наступні дні ми бачилися частіше. Разом забирали Софію, вечеряли, говорили про роботу. Водночас ми трималися на відстані: кожному потрібен був час подумати.

На початку зими якось уранці мені зателефонувала Жанна з лікарні. Вона хотіла ще раз побачитися зі мною, перш ніж надовго поїхати до рідного селища. Я поспішила до неї. У палаті Жанна сиділа біля вікна, на столі лежав стос паперів. Дивлячись на них, я подумала, що після цієї зустрічі, можливо, інакше вирішу, як бути з нашою сім’єю.

Жанна подивилася на мене й ледь помітно усміхнулася.

— Оксано, мені ще дещо треба сказати тобі наостанок.

— Що, мамо? — Я сіла.

— Прочитай. — Вона підсунула до мене папери.

Я розгорнула папери на першій сторінці. Вистачило одного рядка, щоб стало зрозуміло, чому мене це так приголомшило. Це був проєкт угоди: у ньому визначалося, як поділити майно й кому надати право користуватися будинком. Спадкоємицею назвали Софію, а не когось із нас із Вадимом.

Я підвела очі. Жанна дивилася просто на мене.

— Я не збираюся прив’язувати тебе до себе цим домом, — промовила вона повільно й виразно. — Лише хочу виправити свою помилку, поки ще можу. — Я не знала, що їй відповісти. Жанна глянула у вікно. — Три роки тому я відіслала тебе до батьків. Думала, що через дитину все моє життя піде не так, як я звикла. — Вона гірко всміхнулася, тоді повернулася до мене. — А тепер розумію: сім’ю руйнує не дитячий плач. Її руйнує егоїзм дорослих.

Я опустила голову й не відразу помітила, що плачу. Уперше за три роки мені не хотілося повертатися до Вадимового «Моїй матері потрібен спокій», наче до рани, що ніяк не гоїться. Мені здавалося, він і сам нарешті зрозумів, чого нам коштував його егоїзм. Можливо, я вже могла перегорнути сторінку.

Я ще довго тримала папери в руках, не в змозі заговорити. Ніколи б не подумала, що Жанна захоче саме так покласти край цій історії між нами. Що жінка, через яку я пішла з донькою на руках, сама поставить майбутнє Софії вище за розрахунки дорослих.

За кілька хвилин я підсунула стос паперів назад.

— Нехай поки папери побудуть у вас.

— Ти відмовляєшся? — Жанна подивилася на мене.

— Я приймаю те, що ви хочете зробити. Тільки нехай документи від самого початку будуть складені чітко й за законом.

— Гаразд. — Вона кивнула.

— Якщо дім колись перейде до Софії, я хочу, щоб це було оформлено офіційно. І щоб ніхто не подумав, ніби я повернулася до Вадима через майно.

— Ти й досі така обачна, — сказала Жанна з легкою усмішкою.

— Я дорого заплатила за те, що раніше не була обачною.

Жанна замовкла. Я сказала це не на докір, але ми обидві згадали, що сталося. За мить вона накрила мою руку своєю.

— Оксано, пробач мені.

— Я знаю. — Я дивилася на її руку поверх моєї.

— Ти вже пробачила?

— Вчуся пробачати.

Вона кивнула.

— Цього досить.

Перед тим як піти, я ще посиділа з нею, а дорогою назад усе думала про її останні слова. Пробачити за один день я не могла, але й жити зі злістю більше не хотіла. Хотіла, щоб Софія росла серед дорослих, які визнають свої помилки, виправляють їх і ставляться одне до одного з повагою. Хоч би жили ми з її батьком разом, хоч би ні, це не мало змінитися.

Увечері по мене приїхав Вадим.

— Що тобі мама сказала?

— Я тепер знаю про дім.

Він замовк.

— Ти знав? — спитала я.

— Знав.

— Чому мені не сказав?

— Вона сама так вирішила.

— А ти погодився?

— Так.

— Тобі не шкода?

— Ні. — Вадим дивився на мене спокійно. — Раніше я думав, що сім’я тримається насамперед на майні. Тепер мені важливо, щоб Софії було куди повернутися. А жити тобі в цьому домі чи ні — твоя справа.

Я не відповіла. Вадим відчинив мені дверцята машини. За вікном потяглися знайомі вулиці. Листя на деревах уже було іншого кольору, на крамницях раз у раз мінялися вивіски. За три роки змінилися не тільки ми. Місто змінилося разом із моїм життям. Колись біля воріт батьківського дому мені здавалося, що моє життя там і скінчилося. А виявилося, що звідти почався інший шлях…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики