Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Чоловік відвіз Оксану до її батьків заради спокою своєї матері, а Оксана після народження доньки знову взялася до роботи

Частина 27 з 32

— Ти вже думала про нас? — спитав Вадим.

— Так.

— І що надумала?

— Якщо знову спробуємо жити разом, треба сказати про це обом сім’ям. Сказати прямо, щоб усі знали.

— Я теж так думаю. — Вадим кивнув.

— Не по дозвіл до них підемо.

— Розумію.

— Це наше рішення.

— Гаразд.

— І якщо в нас виникне проблема, спочатку поговоримо про неї вдвох.

— Згоден.

Я подивилася на нього.

— Вадиме, ти певен, що впораєшся? Я тепер живу інакше.

— Знаю. — Він усміхнувся.

— Я працюватиму.

— Знаю.

— І своєї справи не полишу.

— Я ніколи тебе про це не просив.

— З твоєю мамою я не житиму.

— Знаю.

— Як дбати про Софію, я вирішуватиму сама.

— А я хочу вирішувати це разом із тобою.

— І мовчки терпіти я більше не буду.

Вадим трохи помовчав.

— Сподіваюся, тобі більше й не доведеться страждати.

Я повернулася до нього.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— Тоді добре.

Більше я нічого не сказала, хоча вже знала відповідь.

Того вечора я розповіла батькам, що ми з Вадимом пробуємо відновити стосунки. Батько вислухав мене й запитав:

— Ти певна?

— Так.

— А щаслива?

— Так. — Я всміхнулася.

— Тоді ми вас підтримаємо. — Він кивнув.

Мама обійняла мене.

— Тільки пам’ятай: коли любиш інших, про себе теж не забувай.

— Не забуду. — Я пригорнулася до її плеча.

За кілька днів ми знову привезли Софію до колишнього дому. Цього разу ми їхали не до Жанни й не обговорювати, кому що дістанеться. Ми хотіли облаштувати дім для себе. Вадим замінив усі старі меблі, я вибрала штори, а колір для своєї кімнати Софія вибрала сама. По письмовий стіл, стелаж для книжок і маленькі горщики з рослинами ми поїхали втрьох.

У дечому ми з Вадимом не сходилися, але тепер, замість того щоб мовчки сердитися одне на одного, сідали й розмовляли. Він, наприклад, хотів купити великий письмовий стіл.

— Софія ще мала, — сказала я. — Навіщо їй такий великий?

Вадим трохи подумав.

— Твоя правда. Вибирай сама.

— Навіть сперечатися не будеш? — Я розсміялася.

— Вчуся.

— Чого?

— Того, що не обов’язково щоразу перемагати.

Я подивилася на нього й не стримала усмішки.

— Це вже поступ.

Він теж усміхнувся. З таких дрібниць тепер і складалися наші дні.

Через місяць Вадима офіційно перевели назад до столиці. Він винайняв кімнату неподалік і не став одразу переїжджати до нас. Нам обом потрібен був час, щоб звикнути одне до одного: самого бажання зійтися для цього було замало.

На перших вихідних Вадим повів Софію до парку. Я сиділа на лавці й дивилася, як вони граються, коли літня жінка поруч раптом запитала:

— Ви мама дівчинки? Батько так добре про неї дбає.

Вадим саме нахилився зав’язати Софії шнурки.

— Так, я її мама. — Я усміхнулася.

Я не стала розповідати незнайомці ні про те, як він залишив мене в батьків із немовлям на руках, ні про три роки, які ми прожили нарізно. Мені вже не потрібно було розповідати про це стороннім. Я дивилася на те, що відбувалося зараз.

Увечері Вадим підвіз нас до дому. Софія побігла до своєї кімнати, а він залишився біля дверей.

— Оксано, у мене для тебе подарунок.

Я подивилася на нього. Він дістав із кишені маленьку коробочку.

— Відкрий.

У коробочці лежав ключ.

— Що це?

— Ключ від будинку.

— Від якого будинку? — Я звела на нього очі.

— Від нашого. Для нас трьох.

— Думаєш, мене можна розчулити ключем? — Я розсміялася.

— Ні. — Вадим похитав головою. — Я хочу, щоб ти могла відчинити ці двері будь-коли. Щоб тобі не доводилося ні дзвонити мені, ні питати в когось дозволу ввійти.

Ключ лежав у мене на долоні. Така маленька річ, а я відразу згадала батьківський поріг і сумки біля своїх ніг. Тоді мене виставили з дому. Тепер я могла ввійти, коли сама вирішу.

— Дякую, — сказала я, дивлячись на Вадима.

— Уперше мені дякуєш. — Він усміхнувся.

— Я за ключ.

— Знаю…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Відносини»

Усі історії рубрики