— Ти вже думала про нас? — спитав Вадим.
— Так.
— І що надумала?
— Якщо знову спробуємо жити разом, треба сказати про це обом сім’ям. Сказати прямо, щоб усі знали.
— Я теж так думаю. — Вадим кивнув.
— Не по дозвіл до них підемо.
— Розумію.
— Це наше рішення.
— Гаразд.
— І якщо в нас виникне проблема, спочатку поговоримо про неї вдвох.
— Згоден.
Я подивилася на нього.
— Вадиме, ти певен, що впораєшся? Я тепер живу інакше.
— Знаю. — Він усміхнувся.
— Я працюватиму.
— Знаю.
— І своєї справи не полишу.
— Я ніколи тебе про це не просив.
— З твоєю мамою я не житиму.
— Знаю.
— Як дбати про Софію, я вирішуватиму сама.
— А я хочу вирішувати це разом із тобою.
— І мовчки терпіти я більше не буду.
Вадим трохи помовчав.
— Сподіваюся, тобі більше й не доведеться страждати.
Я повернулася до нього.
— Ти справді так думаєш?
— Так.
— Тоді добре.
Більше я нічого не сказала, хоча вже знала відповідь.
Того вечора я розповіла батькам, що ми з Вадимом пробуємо відновити стосунки. Батько вислухав мене й запитав:
— Ти певна?
— Так.
— А щаслива?
— Так. — Я всміхнулася.
— Тоді ми вас підтримаємо. — Він кивнув.
Мама обійняла мене.
— Тільки пам’ятай: коли любиш інших, про себе теж не забувай.
— Не забуду. — Я пригорнулася до її плеча.
За кілька днів ми знову привезли Софію до колишнього дому. Цього разу ми їхали не до Жанни й не обговорювати, кому що дістанеться. Ми хотіли облаштувати дім для себе. Вадим замінив усі старі меблі, я вибрала штори, а колір для своєї кімнати Софія вибрала сама. По письмовий стіл, стелаж для книжок і маленькі горщики з рослинами ми поїхали втрьох.
У дечому ми з Вадимом не сходилися, але тепер, замість того щоб мовчки сердитися одне на одного, сідали й розмовляли. Він, наприклад, хотів купити великий письмовий стіл.
— Софія ще мала, — сказала я. — Навіщо їй такий великий?
Вадим трохи подумав.
— Твоя правда. Вибирай сама.
— Навіть сперечатися не будеш? — Я розсміялася.
— Вчуся.
— Чого?
— Того, що не обов’язково щоразу перемагати.
Я подивилася на нього й не стримала усмішки.
— Це вже поступ.
Він теж усміхнувся. З таких дрібниць тепер і складалися наші дні.
Через місяць Вадима офіційно перевели назад до столиці. Він винайняв кімнату неподалік і не став одразу переїжджати до нас. Нам обом потрібен був час, щоб звикнути одне до одного: самого бажання зійтися для цього було замало.
На перших вихідних Вадим повів Софію до парку. Я сиділа на лавці й дивилася, як вони граються, коли літня жінка поруч раптом запитала:
— Ви мама дівчинки? Батько так добре про неї дбає.
Вадим саме нахилився зав’язати Софії шнурки.
— Так, я її мама. — Я усміхнулася.
Я не стала розповідати незнайомці ні про те, як він залишив мене в батьків із немовлям на руках, ні про три роки, які ми прожили нарізно. Мені вже не потрібно було розповідати про це стороннім. Я дивилася на те, що відбувалося зараз.
Увечері Вадим підвіз нас до дому. Софія побігла до своєї кімнати, а він залишився біля дверей.
— Оксано, у мене для тебе подарунок.
Я подивилася на нього. Він дістав із кишені маленьку коробочку.
— Відкрий.
У коробочці лежав ключ.
— Що це?
— Ключ від будинку.
— Від якого будинку? — Я звела на нього очі.
— Від нашого. Для нас трьох.
— Думаєш, мене можна розчулити ключем? — Я розсміялася.
— Ні. — Вадим похитав головою. — Я хочу, щоб ти могла відчинити ці двері будь-коли. Щоб тобі не доводилося ні дзвонити мені, ні питати в когось дозволу ввійти.
Ключ лежав у мене на долоні. Така маленька річ, а я відразу згадала батьківський поріг і сумки біля своїх ніг. Тоді мене виставили з дому. Тепер я могла ввійти, коли сама вирішу.
— Дякую, — сказала я, дивлячись на Вадима.
— Уперше мені дякуєш. — Він усміхнувся.
— Я за ключ.

















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.