Я підняла на неї змучений погляд.
— Пробачте. Зовсім вилетіло з голови. Рахунки перевіряють, гроші заблоковані, готівки майже немає. Потерпіть трохи. Коли продам дім, усе виплачу з відсотками.
Її обличчя скривилося. Не від образи — від страху. Їй потрібні були гроші не лише на себе. Їм треба було утримувати той будинок, платити кредити, купувати вітаміни, жити так, як вони звикли жити за мій рахунок.
Пізно ввечері вона принесла мені морс. Поставила склянку на стіл поруч із борговими паперами й сіла навпроти.
— Оксано, ви не думали продати не дім, а щось інше? Дім зараз піде надто дешево. Та й де ви потім житимете з Данилом?
— Що ще продавати? — я втомлено провела долонею по обличчю. — Машини вже виставлені. Акції майже нічого не варті.
Вона нахилилася ближче, знизивши голос.
— У Данила ж є земельні ділянки в далекому регіоні. Ви самі казали, що вони подорожчали. Якщо оформити продаж, можна закрити найтерміновіші борги й залишити гроші на лікування.
Я зробила вигляд, що замислилася.
— Земля оформлена на нього. Він без свідомості. Як він підпише?
В очах Мирослави майнуло нетерпіння.
— Є юридичні способи. Я знаю спеціаліста. У таких випадках можна оформити довіреність через відбиток пальця, вдома, при свідках. Головне — діяти швидко.
— Але якщо майно перейде до мене, кредитори все заберуть.
— Тоді не до вас, — сказала вона надто поспішно. — Наприклад, в управління нейтральній особі. Лікуючому лікарю. Щоб усе пішло саме на лікування Данила.
Вона навіть не розуміла, як відверто це звучить.
Я довго мовчала, дивлячись у склянку.
— Добре. Зв’яжіться з вашим юристом. Якщо це врятує Данила, я згодна.
Мирослава розквітла. Вийшла телефонувати майже бігом.
За два дні до дому прийшов чоловік у строгому костюмі. Представився Романом, юристом. У нього були швидкі очі й надто гладенька усмішка. Він розклав папери на столі й почав упевнено пояснювати:
— Ми підготували довіреність на управління майном Данила з метою забезпечення лікування. Оскільки він не може підписати документ, буде використано відбиток великого пальця. Ви, Оксано, підпишете як свідок.
Я взяла папку.
— Чому управління передається Мирославі?
Роман ніби чекав цього запитання.
— Через ваше боргове становище. Якщо активи опиняться у вас, кредитори накладуть стягнення. Мирослава — лікуючий лікар, формально незалежна особа. Це найбезпечніший варіант.
Найбезпечніший для них.
Я гортала документи повільно, морщила лоба, ставила уточнювальні запитання. Мирослава стояла поруч напружена, але задоволена. Вона вже бачила перед собою гроші. Землю. Перемогу.
Поки вони переглядалися, я підмінила основний аркуш. Рух був коротким, заздалегідь відпрацьованим. Усередині папки замість довіреності опинився мій документ: визнання заборгованості й розпорядження про передачу решти майна в рахунок погашення зобов’язань компанії, прийнятих за рішенням Данила як голови.
Роман нічого не помітив.
Ми піднялися до спальні. Данило лежав безмовно. Але я знала: він чує кожне слово.
Мирослава взяла його руку. Притисла великий палець до штемпельної подушки, потім до паперу. Данило не здригнувся. Хороший актор до кінця сцени.
Я розписалася як свідок і віддала папку Романові. Він сховав її в портфель так швидко, ніби боявся, що я передумаю.
Увечері Мирослава прийшла з пляшкою вина. Не до мене, звісно. Я бачила через камеру, як вона пройшла до шафи, як Данило підвівся з ліжка після чергової «сліпої» години, як вони зникли за стіною святкувати.
Я дочекалася півночі.
Кілька днів тому я купила театральну дим-машину. Невелику, майже іграшкову, але достатньо потужну, щоб заповнити хол білими клубами. На першому поверсі я ввімкнула її, а поруч підпалила в металевій чаші кілька старих паперових уривків, щоб запах гару зробив картину переконливішою. Вогонь я відразу загасила — справжньої пожежі мені не треба було. Мені потрібен був страх.
Дим поповз сходами. Сигналізація завила.
Я вибігла на балкон другого поверху й закричала так, як кричить людина, що втрачає все:
