Життя без прикрасМарина зайшла тихо, повісила плащ, стягнула чоботи. Пончик викотився з кухні, питально нявкнув, але, побачивши обличчя господині, різко передумав просити їжу й розчинився в тіні шафи. Розумні тварини завжди чують наближення бурі.
Марина пройшла на кухню, увімкнула чайник, поклала еклери на тарілочку, дзенькнула ложечкою в чашці.
— Марин, ти повернулася? — ліниво гукнув із кімнати Дмитро. — Усе оплатила?
— Черга велика була.
Марина взяла чашку обома руками, глибоко вдихнула, стираючи з обличчя будь-які емоції, і ступила в дверний проріз вітальні. Її обличчя було безтурботне, голос м’який, майже заколисливий.
— Дімо, — промовила вона розмірено, — у мене до тебе серйозна розмова.
Чоловік відірвався від телефона. Усмішка на його обличчі ледь здригнулася.
— Там твоїй мамі за пів року борги прийшли на тридцять тисяч, — повідомила Марина з виглядом людини, яка зачитує прогноз погоди. — Уявляєш, який жах! Я, звісно, її квитанції назад у сумку поклала. У мене ж таких грошей із собою не було.
У Дмитра всередині ніби обірвався трос ліфта. Шлунок ухнув кудись у район п’ят. Тридцять тисяч.
Вона поклала їх назад. Не оплатила.
— Як у сумку? — видушив він, підводячись на ліктях.
Обличчя його стрімко втрачало барви, перетворюючись за тоном на несвіжий кефір.
— Ти не заплатила?
— Звідки в мене зайві тридцять тисяч на рахунку? — щиро здивувалася Марина, відпиваючи чай. — Але річ навіть не в цьому. Світлана на пошті, ну, операторка, подивилася по базі. Сказала: справа кепська.
Вона витримала гросмейстерську паузу.
Дмитро перестав дихати.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поки що коментарів немає — будьте першими.