У голові миттю склався пазл. Ранкова метушня чоловіка. Його раптова щедрість щодо тістечка. І ця дивна посмішка бухгалтера, якого спіймали на гарячому.
Прагматичний жіночий мозок запрацював із чіткістю годинникового механізму. Вона швидко прикинула баланс своєї картки.
Грошей вистачало рівно на оплату їхньої власної двокімнатної квартири, купівлю продуктів на тиждень і оплату інтернету. Закривати чужі піврічні забаганки в її плани не входило. Тим паче коли її тримають за зручну дурепу.
— Дівчино, ви платити будете чи ми тут виставку макулатури відкриваємо? — гаркнула Світлана, постукуючи наманікюреним пальцем по склу.
— Буду, — рівним тоном промовила Марина.
Вона методично відібрала три свої квитанції й посунула операторці.
— Тільки ці. Решта — сміття.
Квитанції свекрухи перекочували назад у бічну кишеню сумки.
Марина ввела пін-код на терміналі, розписалася в чеках і вийшла надвір. Холодний квітневий вітер ударив в обличчя, але всередині в неї було тепло. У ній зріло прекрасне, кришталево чисте бажання відновити справедливість.
Причому так, щоб нахлібники запам’ятали цей урок на все життя. Дорогою додому вона зайшла до пекарні. Купила два еклери.
Собі.
Чоловік переб’ється, йому сьогодні доведеться живитися винятково духовною поживою й адреналіном. План визрів, поки вона чекала зеленого сигналу світлофора.
Він був простий, як сокира, і такий само ефективний. Вриватися з криками безглуздо. Діма почне мимрити, переводити стрілки на важку мамину долю й тиснути на жалість.
Ні, бити треба по найболючіших місцях: по гаманцю й по бюрократичному страху.
У квартирі було темно. Дмитро не вмикав світло в коридорі задля економії електрики, за яку пів години тому заплатила його дружина.
Він лежав на дивані у вітальні, закинувши ноги на підлокітник, і захоплено гортав стрічку новин. Життя вдалося. Клацнув замок…
