Життя без прикрасІрина вловила зміну: раніше розсіяна увага зосередилася на чоловікові. Він стояв поруч із таким виглядом, наче волів би провалитися крізь підлогу.
— Що ж, буває, — недбало відповіла вона. — Тих, хто поруч, часом недооцінюють.
Після її майже буденних слів повітря ніби загусло. Хтось ніяково прокашлявся, хтось побіжно глянув на Андрія. У цих поглядах не було відвертого осуду, але була уважність людей, які наново оцінювали людину.
Віктор Павлович заговорив про майбутні проєкти, змінивши тему, а потім знову звернувся до Ірини:
— Треба познайомити вас із моєю дружиною. Ми зараз плануємо один захід, і, гадаю, ваші послуги стали б у пригоді.
— Із задоволенням. Упевнена, ми зможемо зробити його особливим.
Андрій тримався осторонь, не знаходячи ні слів, ні місця для себе. Про те, що він замовчував останні роки, тепер наче говорили спрямовані на нього чужі погляди. Лише за кілька хвилин він підійшов, неприродно всміхаючись.
— Ірино, нам би поговорити, — напружено промовив він; губи ледь тремтіли.
Вона спокійно подивилася на чоловіка, з майже зацікавленим виразом, ніби ще вирішувала, чи варто приділяти йому бодай хвилину.
— Прошу мені вибачити, — сказала Ірина Вікторові Павловичу й решті. — Здається, у чоловіка щось термінове.
Вона відійшла з Андрієм убік. Обернувшись до неї, він уже не намагався всміхатися: обличчя стало суворим.
— Ти зовсім знахабніла? Що за цирк ти тут улаштувала?
— Андрію, я твоя дружина, ти не забув? — тихо, твердо відповіла Ірина. — І маю право приходити з тобою на такі вечори. У щасливого подружжя ж саме так заведено?
Він провів долонею по волоссю, намагаючись опанувати себе.
— Це тобі не іграшки, Ірино. Ти навіть не уявляєш, куди лізеш.
— Це ти зараз про свою брехню? Чи про Оксану?
Ірина ступила ближче. Їй не знадобилося підвищувати голос: погроза вчувалася в кожному тихому слові. Андрій зблід, на секунду розгубився, потім спробував повернути колишню впевненість.
— Тут не треба. Не починай тут, — прошипів він.
— Заспокойся, псувати свято я не збираюся. Тільки пам’ятай: це початок. Поки можеш — насолоджуйся вечором.
Вона відвернулася й пішла до зали. Серце гупало, наче било на сполох, проте зовні не було помітно ні тремтіння, ні хвилювання. Пряма спина, вивірена постава, ясний холодний погляд.
Віктора Павловича знову оточували співрозмовники. Побачивши, що Ірина повернулася, він трохи підняв келих.
— Давайте тепер серйозно про роботу. Незабаром у нас захід, і, мені здається, ви підійдете ідеально.
— З радістю візьмуся, — усміхнулася вона. — Зробимо так, щоб його запам’ятали.
Трохи віддалік за ними спостерігав Андрій. На його обличчі страх боровся зі злістю: він уже розумів, що прорахувався й розплачується за це. Ірина теж знала, що назад не повернеться; розпочате належало продовжити.
Тримаючи келих і розмовляючи, вона шукала очима Оксану. Знайомого обличчя ніде не було. Можливо, та воліла піти, перш ніж стане ще ніяковіше. Але Ірина не хотіла залишати вечір без останнього акорду.
Закінчивши розмову, вона підійшла до іншої групи гостей. У центрі стояла висока худорлява жінка в яскраво-червоній сукні, з бездоганною поставою й звичною владністю в манері триматися. Ірина пригадала це обличчя: Людмила Іванівна, одна зі співвласниць компанії. Перед нею губилося чимало чоловіків, і навіть Віктор Павлович часом говорив із нею м’якше.
Ірина попрямувала до неї, усміхаючись так, що чоловіки могли забути приготовані слова, а жінки — зацікавитися незнайомкою.
— Вибачте, що приєдналася без запрошення. Почула розмову про сьогоднішній вечір і не втрималася.
Людмила Іванівна оглянула її без ворожості, але оцінюючи — наче подумки приміряла на себе сукню, виставлену у вітрині.
— Звичайно, приєднуйтеся, — сказала вона, трохи піднявши брову. — Про вас я чула. Точніше, про вашого чоловіка. Не сподівалася познайомитися особисто.
У її голосі Ірина не вловила ні явної неприязні, ні теплої приязні. Тут мали значення півтони. Поступатися ініціативою їй не хотілося.
— Зазвичай мені зручніше залишатися в тіні, — сказала вона, піднісши келих до губ. — Сьогодні особливий випадок. Прийшла підтримати Андрія, для нього цей вечір важливий. Хоча сюрпризів, мушу сказати, чимало.
Людмила Іванівна злегка нахилила голову; тепер її зацікавлення було відвертим.
— Сюрпризів?
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.