Життя без прикрасВіктор тим часом набирав номер. Довгі гудки закінчилися коротким сигналом, після якого заговорив автовідповідач своїм механічним голосом. Віктор повторив виклик. За пів хвилини прийшло повідомлення; він прочитав його вголос, наче не помічаючи, що решта теж чує: «На засіданні передзвоню ввечері. Є важливе щодо вашої справи». Телефон ліг екраном до столу. Знайомий рух, тільки рука тепер тремтіла.
— Нічого цей папірець не означає! — Анатолій Сергійович говорив уже для всіх, хто сидів за столом. — Йому двадцять років. Пожаліли дівчисько, додали щось, щоб не тривожилася. У суді його за п’ять хвилин порвуть.
— Можливо. Нехай суд розбирається, — відповіла Лара. — Тільки не за двадцять чотири години. — Непідписану угоду про передачу будинку вона посунула свекрові. — А це залиште в сімейному архіві.
— Мамо, ти чула? — Зінаїда нахилилася до Софії Романівни. — Вона заздалегідь усе влаштувала! До нотаріуса навмисне ходила!
Мати не озвалася. Вона дивилася Ларі в очі й не відводила погляду — уперше за вечір, а можливо, і за всі двадцять два роки. Ні злості, ні співчуття Лара в її обличчі не знаходила. Здавалося, свекруха згадала книжку, прочитану давним-давно, і лише зараз розібралася в її фіналі. Софія Романівна розтиснула пальці. Серветка, зім’ята в кулаці, впала на стіл.
— Вітаю із золотим весіллям, Софіє Романівно, — сказала Лара, підводячись. — І вас, Анатолію Сергійовичу.
Із сумкою в руці вона попрямувала до виходу. Позаду залунала музика: офіціант, не зрозумівши, що сталося, увімкнув наступний запис. Веселий вальс супроводжував Лару до гардероба.
Біля дзеркала Марина Ткач квапливо набирала щось у телефоні. Помітивши Лару, відступила до стіни й заходилася нібито поправляти зачіску. Гардеробниця принесла пальто. Лара надягнула його, застебнула кожен ґудзик і вийшла на набережну.
У вогкій темряві річкою проходив пізній теплохід. На палубі світилися вогні, звідти долинало радіо. Лара стояла біля парапету, поки судно не зникло за поворотом; після цього сіла в машину й поїхала додому.
Віктора вдома не виявилося. У тихих кімнатах Лара не стала вмикати все світло — вистачило кухонної лампи. Поставивши чайник, вона сіла за стіл. Пакувати речі вона не збиралася.
Дублікат договору пройшов через домашній сканер увесь, сторінка за сторінкою. Лара надіслала отримані файли на дві адреси: особисту й робочу. Потім через електронний сервіс замовила новий витяг із реєстру нерухомості.
Через сорок хвилин документ надійшов. У рядку про власника значилося: «Дубровська Лариса Миколаївна». Інших правовласників витяг не називав. Два роздруковані примірники Лара поклала разом із дублікатом договору в сіру картонну папку. Зав’язки стягнула своїм особливим вузлом.
Майже опівночі Віктор написав: «Строк не змінюється. Мельник каже: „Договір можна оскаржити“». Прочитавши повідомлення, Лара залишила його без відповіді.
Через десять хвилин Зінаїда виклала відео з бенкету в сімейний чат на тридцять дві людини. Під ним стояло: «Ось як віддячила». Лара ввімкнула запис один раз. Спокійна жінка в темно-зеленій сукні читала документи, ставила підписи, пила каву. Музика перекривала голоси, звук був поганий, проте останню фразу можна було розібрати виразно.
Чат наповнювався новими повідомленнями. Одна з двоюрідних сестер Віктора запевняла, що знала завжди; від дружини свекрового брата надійшло зображення обличчя з піднятими бровами. Серед далекої рідні знайшлася людина, яка написала: «А що ж сталося?» Їй ніхто не відповів. Сповіщення Лара вимкнула, проте з чату не вийшла — звичка дочитувати все до кінця залишилася з нею.
Уночі сон раз у раз уривався. Дерев’яний будинок поскрипував, як буває восени, а Ларі за кожного скрипу ввижалося, що відчиняють вхідні двері. Лише під ранок вона задрімала в кріслі на веранді, загорнувшись у старий дідів плед.
У кабінеті Оксани Вікторівни Бондар навіть стілець для відвідувачів був зайнятий папками. Вони громадилися також на столі, підвіконні й холодильнику в кутку. Маленький кабінет містився над аптекою, на другому поверсі. Господиня — сухорлява, коротко підстрижена жінка шістдесяти трьох років — розмовляла телефоном і водночас їла яблуко.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.