— Я поверталася із занять через старий парк, — сказала вона. — Хотіла скоротити дорогу. Був пізній вечір, ліхтарі чи то не горіли, чи то світили так тьмяно, що від них не було користі. Вітер ворушив листя, і весь парк здавався порожнім. А потім я почула голоси. Чоловічий і жіночий.
Вона говорила повільно, ніби кожне слово витягала з рани.
— Жінка благала. Не пам’ятаю слів, пам’ятаю лише тон. Такий, коли людина вже розуміє, що її не почують, але все одно просить. Чоловік відповідав зло. Я зупинилася. Думала: піти? Покликати когось? Потім пролунав короткий придушений крик. І я ступила ближче.
Соломія обхопила себе руками.
— За деревами я побачила Климента Воронюка. Його знали всі. Син впливової родини, улюбленець місцевих начальників, людина, якій багато що сходило з рук ще хлопчаком. Він тримав дівчину біля дерева. Я бачила його обличчя в місячному світлі. Не забуду ніколи. У ньому не було ні жалю, ні страху, одна лють. Я хотіла закричати, але голос зник. А під ногою в мене хруснула гілка.
Вона різко вдихнула.
— Він обернувся. Наші очі зустрілися. Однієї миті вистачило, щоб зрозуміти: він мене бачив. І якщо я залишуся, наступною буду я. Я побігла. Не розбирала дороги. Падала, підводилася, мчала дворами, провулками, доки не зрозуміла, що кроки позаду стихли.
На кухні ніби похолоднішало. Я сидів навпроти жінки, з якою прожив пів життя, і бачив перед собою перелякану дівчинку, що біжить через темне місто.
— Я сховалася в якомусь прохідному дворі, — продовжила вона. — І там уперше подумала ясно. Він бачив моє обличчя. Він знає, хто я. У нього зв’язки, гроші, люди. Він знайде мене. Завтра, за тиждень, за місяць — але знайде. Я не могла йти додому. Не могла йти до слідства. Тоді я вірила, що його прізвище затулить будь-який рот.
Вона помовчала.
— І я повернулася до річки. До тієї дівчини.
У мене стиснулися пальці.
— Вона була мертва, Назаре. Її вже не можна було врятувати. А я ще могла врятуватися. Обличчя в неї було понівечене так, що впізнати її було важко. Я була в жаху, майже не розуміла, що роблю. Зняла з себе медальйон, браслет, материне кільце — все, за чим мене могли впізнати. Надягла на неї. Зробила так, щоб у ній побачили Соломію Руденко.
Вона не виправдовувалася. Не намагалася зробити свій вчинок благородним чи розумним. У її голосі звучав той самий жах, який, певно, і рухав нею тоді. У юності людина ще вірить, що смерть можна обдурити швидким рішенням, що якщо зникнути досить переконливо, то минуле відчепиться. Вона не думала про протоколи, родичів, майбутні могили. Вона думала лише про очі Воронюка, які встигли побачити її в темряві.
— Господи, — вирвалося в мене.
— Так. Я пішла, залишивши її під своїм ім’ям. Тоді я не знала, хто вона. Дізналася значно пізніше. Вероніка Дорошенко. Вона приїхала погостювати до родички й зникла тієї ж ночі. Її шукали, але не знайшли. Бо вона лежала в моїй могилі…
