У медсанчастині горіла одна настільна лампа. Її світло лягало на металевий край столу, на білі дверцята шафи з ліками, на втомлене обличчя Ольги Степанівни. За вікном ще трималася передсвітанкова чорнота, і від цього кабінет здавався не частиною колонії, а маленьким островом, тимчасово відрізаним від загального розпорядку. Поруч із лікаркою сидів незнайомий мені чоловік у формі полковника внутрішньої служби. Не з місцевих — це читалося з посадки, зі спокою, з того, як він не озирався на двері щосекунди. Він підвів очі, коли я зайшов, і вимовив слово, якого я не чув уже два роки:
— Сапсан.
Мій старий позивний. Не ім’я, не прізвище, а те, чим я був для своєї групи. На мить у кабінеті стало надто тихо.
Полковник представився Яремчуком, заступником начальника регіонального управління виправної системи. Говорив він швидко, без зайвих вступів, бо зайві вступи о п’ятій ранку означають або розгубленість, або бажання виграти час. У нього не було ні того, ні іншого. Документи, знайдені в комірчині Зв’язкового, уже потрапили до слідчих. Серед рукописних копій виявилися матеріали, пов’язані не лише зі справою Богдана, а й із ширшою схемою тиску на свідків усередині виправних установ. Через цю схему зовнішні люди вирішували питання з тими, хто міг дати свідчення. Князь був не просто місцевим авторитетом. Він був частиною мережі.
І в цій мережі виявилася нитка до того самого чоловіка, який у дві тисячі п’ятнадцятому організував мою справу.
Яремчук сказав, що Куратор отримав сигнал увечері. Вранці почнеться масштабна перевірка за участю регіонального управління й центрального апарату. Етап Дениса скасовується. Його документи вилучать офіційно, під протокол. Самого Дениса переведуть до окремого приміщення під охорону.
— Але перевірка стартує о сьомій, — додав Яремчук. — Зараз трохи більше п’ятої. До цього Князь ще не знає, що все змінилося. Якщо відчує недобре, у нього буде півтори години, щоб знищити сліди. Або свідка.
— Що ви пропонуєте? — спитав я, хоча вже розумів: зручної відповіді в цьому кабінеті не буде.
Він подивився на Ольгу Степанівну, потім знову на мене.
— Перший варіант: ми виводимо тебе з барака просто зараз. Під медичним приводом. Підозра на інфекцію, переведення в карантин. Ти перечікуєш початок перевірки в безпеці. Другий: ти повертаєшся. До сьомої ранку перебуваєш поруч із Лозовим і, якщо Князь смикнеться раніше за офіційний початок, не даєш йому закінчити.
Вибір був майже знущально простим. Уперше за два роки в мене з’явилася законна можливість піти в безпечне місце. Не тікати, не ховатися, не порушувати легенду, а просто дозволити системі, яка нарешті прокинулася, зробити свою справу. На папері це було розумно. У звіті це виглядало б правильно. Будь-який співробітник сказав би: об’єкт виведено, ризик знижено, подальше — компетенція управління. Але півтори години в колонії — величезний строк. За півтори години можна влаштувати бійку, падіння, випадковість у вмивальні, напад, зникнення паперів, усе що завгодно.
Денис у цю мить спав у бараку, не знаючи, що довкола нього стискаються останні хвилини старого порядку.
— Я повернуся, — сказав я.
Ольга Степанівна ледь помітно стиснула губи. Вона не мала права втручатися і, можливо, не знала всієї картини, але розуміла досить: людині, якій запропонували безпеку, самій іти назад туди, де її можуть викрити. Яремчук дивився на мене так, як дивляться на рішення, яке не можна наказати й не можна скасувати. У ту мить я не почувався героєм. Радше навпаки — втомленою людиною, яка надто добре уявляє, що станеться, якщо вона вибере зручний варіант.
Яремчук кивнув не одразу. У його погляді не було ні схвалення, ні осуду. Лише розуміння ціни, яку потім не вийде списати на наказ.
— Тоді до сьомої все має виглядати як внутрішній конфлікт в’язнів. Не як операція. Не як робота підготовленої людини. Розумієш?
Я розумів. Будь-який звіт, будь-який зайвий опис міг дійти до тих, від кого я ховався, раніше, ніж Куратор устигне витягти мене офіційно. Мені треба було знову стати тінню. Тільки тепер тінню, що стоїть між Денисом і ударом…
