До барака я повернувся близько пів на шосту й ліг так, ніби нікуди не ходив. До підйому лишалося небагато. Ці хвилини тягнулися довше за ніч. Треба було заспокоїти дихання, прибрати з обличчя сліди розмови, знову стати людиною, яка нічого не знає. Я слухав, як люди починають ворушитися ще до команди, як хтось кашляє, хтось шукає під ногами капці, хтось лається пошепки. О шостій пролунав підйом. Третій барак ожив звично: вмивальня, черга, мокрий бетон під ногами, роба на плечах, порожні обличчя, ранковий запах дешевого мила. Звичайність цього ранку була майже нестерпною, бо під нею вже працював механізм перевірки.
Князь виглядав спокійним. Сивий стояв поруч, говорив йому щось буденне. Ніщо не показувало, що вони знають про перевірку. Але я вже бачив біля адміністративного корпусу зайвих співробітників — тих, кого зазвичай не було в таку годину. Вони робили вигляд, що зайняті розмовою, але очікування в їхніх позах було надто явним. У такі хвилини світ ніби ділиться на два шари. В одному люди йдуть снідати, поправляють коміри, позіхають, сваряться через чергу. В іншому вже розставлено фігури, і кожен крок може стати початком обвалу.
До сніданку я йшов поруч із Денисом, як і обіцяв Князю. У руках він тримав невелику сумку з особистими речами, видану для етапу. Денис притискав її до грудей, ніби там була не білизна й папери, а єдине, що пов’язувало його з майбутнім. Він не знав про нічну розмову в медсанчастині, не знав про скасований етап, не знав, що співробітники вже займають позиції. Для нього ранок був продовженням учорашнього страху: зараз сніданок, потім ворота, потім невідома дорога, на якій Князь міг дістати його чужими руками.
Коли ми підходили до їдальні, рух праворуч я радше відчув, ніж побачив. Із-за рогу господарського двору вийшли Сивий і кремезний чоловік років тридцяти з татуюванням павутини на шиї. Пізніше я дізнався його прізвисько — Гак. Вони йшли швидко, перехоплюючи нас до входу.
Отже, Князь вирішив не чекати їдальні. Може, помітив зайву активність співробітників. Може, просто не любив віддавати вирішальні речі в чужі руки. У мене лишалося близько десяти секунд.
— Що б не сталося, — тихо сказав я Денисові, — не біжи й не кричи. Стань за мною.
Він відступив на крок. Обличчя стало білим, але він не поставив жодного запитання. У цьому мовчанні було більше довіри, ніж у будь-якій клятві. Денис не розумів плану, не знав, хто я, не міг бути певен, що я не веду його в нову пастку. Але за попередні дні він уже навчився розрізняти людей, від яких віє загрозою, і людей, поруч із якими лишається шанс. Він вибрав шанс.
Сивий підійшов першим і спробував схопити Дениса за плече, водночас відштовхуючи мене. Я не чинив опору силою. Дав його руху пройти, відвів руку вбік, зробив крок під кутом, і Сивий сам провалився вперед, опинившись до мене спиною. Гак ударив майже відразу — широко, важко, в голову. Приймати такий удар прямо — дурість. Я змістився з лінії, дозволив його масі піти далі й спрямував рух до цегляної стіни їдальні. Гак не встиг зупинитися, вдарився плечем і частиною обличчя, після чого сів на землю, важко дихаючи й тримаючись за руку.
Усе тривало три чи чотири секунди. Такі секунди потім у пам’яті розтягуються до неможливості. Бачиш обличчя Сивого, розкритий рот Гака, сумку біля грудей Дениса, сірий кут їдальні, мокрий слід на бетонній доріжці. Чуєш не шум двору, а власне дихання, рівне й чуже. А потім із боку адміністративного корпусу завив протяжний сигнал тривоги. У колонії цей звук означав одне: позапланова перевірка почалася.
Сивий випростався. Він подивився на Гака, на Дениса за моєю спиною, на мене, потім на співробітників, які бігли від адміністративного корпусу. Серед них був Яремчук у цивільній куртці поверх форми. І тоді в очах Сивого щось зламалося. Він зрозумів не все, але досить: перед ним не колишній охоронець, не тихий новачок, не людина, з якої можна сміятися. Перед ним був той, хто весь цей час дивився й чекав.
Він спробував піти, але запізно. Контролери вже були поруч. За кілька секунд Сивий і Гак лежали на землі під руками співробітників, а Денис стояв за моєю спиною, усе ще стискаючи сумку, і дихав так, ніби щойно виринув із холодної води…
