Єдина можливість, що лишалася, була пов’язана з медсанчастиною. Там працювала лікарка Ольга Степанівна, жінка за п’ятдесят, спокійна, сухувата, з очима людини, яка за два десятиліття в колонії бачила надто багато й тому давно перестала дивуватися. Перед відправленням Куратор сказав мені: у крайньому разі через неї можна передати умовну фразу. Вона не знатиме деталей, не питатиме зайвого, просто запустить канал.
У понеділок вранці, під час обходу бараків перед зміною, я підійшов до неї зі скаргою на головний біль. Вона наділа манжету тонометра, почала міряти тиск. Я нахилився трохи ближче й тихо вимовив фразу, яку тримав у пам’яті багато років і сподівався ніколи не використати.
Ольга Степанівна не змінилася в обличчі. Записала щось у картку, сказала звичайним голосом:
— Якщо триватиме, зайдете по таблетку.
І перейшла до наступного.
Я не знав, чи дійшов сигнал. Не знав, чи живий канал. Не знав, скільки часу знадобиться Кураторові, якщо повідомлення все-таки опиниться в нього. А Дениса мали етапувати вранці у вівторок.
Увечері Князь знову підійшов до мене біля входу в барак, де перед відбоєм люди товпилися до вмивальної.
— Ну що, надумав?
— Так. Уранці, перед етапом, я допоможу Лозовому з сумкою. В їдальні легше перевірити підкладку — там тиснява, охорона дивиться на загальний порядок. Якщо папери при ньому, заберу. Потім окремо скажу йому кілька слів, поки поведуть до воріт. Щоб зрозумів, який варіант для нього спокійніший.
Князь вдивлявся в мене довго. Уперше в його погляді майнуло не довір’я навіть, а бажання довіритися. Коли людині терміново потрібен інструмент, вона іноді перестає помічати, що в інструмента є власна воля.
— Добре, — сказав він. — Сивий буде поруч. Прикриє, якщо що.
Я кивнув. Ніч попереду розтяглася, як темний коридор. Я лежав на нарі й подумки розбирав завтрашній ранок по кроках: їдальня, сумка, Сивий поруч, Денис, охорона, Князь, можливий зрив. Я уявляв, де стану, якою рукою візьму сумку, як відведу погляд охоронця, як не дозволю Сивому опинитися за спиною. Потім стирав схему й будував заново, бо в таких умовах жоден план не витримує першого чужого імпульсу. Колись перед штурмом у мене були група, зброя, план відходу й зв’язок. Тепер — тільки голка, чуже ім’я і фотографія доньки, схована серед особистих речей.
Близько четвертої ранку двері барака тихо рипнули. Промінь ліхтаря пройшов по нижньому ряду й зупинився біля моєї нари. Це був не Сивий. Молодий контролер, якого я майже не знав, прошепотів:
— Коваленко. До лікаря. Терміново. Голова болить, пам’ятаєте?
Умовна відповідь. Сигнал дійшов. Я підвівся, натягнув робу й пішов за ним темним коридором, намагаючись ступати так само рівно, як завжди. Будь-який нічний рух міг стати приводом для чужого запитання. А запитань у Князя й без того ставало надто багато…
