Минуло пів року. Автосервіс тримався міцно, Оксана готувалася до пологів, життя ввійшло в спокійний ритм. Тарас звик до того, що ранок починається не з окрику, а з запаху кави й її кроків на кухні. Працював, повертався додому, у вихідні їздив по покупки, іноді лагодив щось у квартирі. Жодних розбірок, нічних погроз, чужих кроків за дверима. Тихе щастя виявилося незвичним, але він учився йому щодня.
Одного разу подзвонив Гнат.
— Треба побачитися. Є новини про Назара.
— Що з ним?
— Не телефоном. Приїжджай увечері.
Ім’я Назара давно не звучало в його житті, але всередині все одно ворухнулася стара настороженість. Гнат зустрів його в кабінеті. На столі стояли коньяк і два келихи. Вони випили мовчки, потім Гнат закурив сигару.
— Назар помер.
Тарас підвів очі.
— Як?
— Серце. Просто на роботі, у своїй шашличній. Швидка не встигла.
Тарас мовчав. Він чекав, що відчує щось певне: радість, жаль, задоволення. Але всередині була тільки порожнеча. Чужа доля завершилася, а його власна давно пішла далі.
— Сорок два роки, — сказав Гнат. — Молодий ще. Але не всі витримують падіння. Був господарем, став ніким. Це ламає.
— Чому ти мені сказав?
— Подумав, маєш знати. Вас пов’язувала одна історія.
— Пов’язувала. Тепер усе скінчилося.
Дорогою додому Тарас думав про Назара. Людина, яка здавалася невразливою, закінчила життя біля мангала, без влади, без поваги, без людей поруч. Могло бути інакше, якби не жадібність і жорстокість. Але ця думка вже не пекла. Вона просто проходила повз.
Оксана зустріла його біля дверей.
— Щось сталося?
— Назар помер.
— Той самий?
— Так.
Вона помовчала, потім спитала:
— І що ти відчуваєш?
Тарас замислився.
— Нічого особливого. Просто розумію: та частина життя закрилася остаточно. Тепер можна йти далі.
За місяць Оксана народила хлопчика. Назвали Данилом — на честь батька Тараса. Здоровий, гучний, міцний. У коридорі пологового будинку Тарас ходив від стіни до стіни, не помічаючи часу. Він пережив бійки, погрози, роки несвободи, але це чекання виявилося страшнішим за все, бо від нього нічого не залежало. Коли медсестра поклала дитину йому на руки, Тарас завмер. Маленьке тепле тільце, зморщене личко, крихітні пальчики. Його син. Його кров. Його майбутнє.
— Він на тебе схожий, — сказала Оксана, втомлена й щаслива.
— Думаєш?
— Ті самі очі. І підборіддя таке ж уперте.
Тарас усміхнувся. Уперше за багато років він відчув себе не просто тим, хто вижив, а живим.
За тиждень після виписки він повіз Оксану й сина на ринок. Якимович, Лука, Данилич, Микола, Дем’ян, баба Орися — усі зібралися довкола візочка, заглядали, захоплювалися, сперечалися, на кого схожий малюк.
— Богатир, — сказав Лука.
— Увесь у тата, — усміхнулася баба Орися.
— Як назвали? — спитав Якимович.
— Данило. На честь мого батька.
— Гарне ім’я, — схвально мовив Якимович. — Міцне.
Вони сиділи в маленькому кафе біля ринку, пили чай, говорили про роботу, ціни, погоду й дітей. Звичайні розмови звичайних людей. Данило спав, іноді морщив носа, і всі відразу замовкали, ніби боялися порушити його сон. Для Тараса в цьому було більше сенсу, ніж у всіх гучних словах про перемогу. Бо перемога й була тут: у спокійних обличчях, у відкритих прилавках, у тому, що ніхто більше не чекав п’ятниці як біди.
Якимович раптом сказав:
— Іноді думаю: якби тоді біля воріт тебе не сплутали з тим Рябим, ми б, може, досі платили. Мовчали. Терпіли.
— Може, хтось інший піднявся б.
Якимович похитав головою.
— Ні. Ми були надто зламані. Потрібна була людина, яка вже пройшла через страх і не захотіла жити в ньому знову.
Тарас подивився на сина, що спав у візочку. Цей хлопчик ростиме в районі, де можна працювати чесно, ходити вулицями й не платити за право жити. Заради цього варто було пройти через усе…
