За тиждень Тарас погодився й уперше приїхав до воріт автосервісу «Мотор». Двадцять боксів, підйомники, нове обладнання, п’ятнадцять механіків — усе це було зовсім не схоже на маленьку майстерню Миколи, де він недавно працював. Перші дні далися важко. Папери були в безладі, частина звітів зникла, клієнти скаржилися, майстри звикли працювати як доведеться.
Тарас узявся до справи так само, як колись збирав докази проти Назара: тихо, методично, без зайвих слів. Спершу розібрав документи, потім поговорив із кожним механіком окремо. Дізнався, хто чим живе, хто тягне роботу, хто тільки вдає. Він не намагався сподобатися і не вдавав начальника з красивих кабінетів: надягав робочу куртку, заходив у бокси, сам перевіряв деталі, слухав, як звучить мотор після ремонту. Двох довелося звільнити за пияцтво на зміні. Решта швидко зрозуміли: новий керівник жорсткий, але справедливий. Він не горлає заради страху й не заплющує очі на халтуру.
За місяць сервіс почав приносити прибуток. Клієнти поверталися й приводили знайомих. Містом пішов простий поголос: «Там не накручують і роблять чесно». Гнат не втручався, тільки іноді телефонував дізнатися, як ідуть справи. Микола не образився, що Тарас пішов. Навпаки, радів і навіть відправляв до нього складні машини, з якими сам не давав ради.
Тарас зняв кращу квартиру в новому будинку. Оксана майже переїхала до нього, хоча формально ще жила за старою адресою. Вони не квапилися з паперами й гучними обіцянками. Просто жили разом: вечері, робота, тепле світло на кухні, її рука на його плечі, коли він надто довго мовчав. Іноді він ловив себе на тому, що чекає підступу від цієї тиші: надто рівно минали дні, надто по-людськи пахла свіжа постіль, надто спокійно зачинялися вхідні двері. Але Оксана не вимагала від нього миттю стати іншим. Вона давала йому звикнути.
Іноді вечорами він заїжджав на старий ринок. Купував у Якимовича картоплю, у Луки м’ясо, у баби Орисі насіння. Його зустрічали як свого: кликали на чай, розповідали новини, питали про Оксану. Він більше не жив у тому дворі, але відчував, що частина його лишилася там — не в минулому, а в людях, які перестали боятися.
Одного теплого весняного вечора він сидів на лавці біля ринку з Якимовичем. Лузав насіння, слухав, як десь гавкає собака і з відчиненого вікна грає музика.
— Знаєш, Тарасе, — сказав Якимович, — я вже забувати почав, як воно було. Коли п’ятниці чекаєш, наче вироку. Коли не знаєш, чи ціла ятка буде вранці.
— Це добре. Значить, життя налагодилося.
— Завдяки тобі.
— Не тільки мені. Ви теж піднялися.
— Ми б без тебе не наважилися.
Тарас промовчав. Він не любив похвали. Робив те, що вважав правильним, і не знав, що ще про це сказати.
Баба Орися принесла кульок гарячих пиріжків.
— Візьми, синочку. З капустою й яйцем. Для тебе пекла.
Тарас відкусив пиріжок і несподівано згадав матір. Та готувала такі самі, коли він був зовсім малий. Смак дитинства вдарив м’яко, майже боляче. Давно це було. В іншому житті.
Удома Оксана чекала на нього з вечерею: густий суп, котлети, салат. Проста їжа, приготована так, що хотілося мовчати й дякувати. Після вечері вони вийшли на балкон. Місто шуміло внизу, але на дев’ятому поверсі було тихо. Небо повільно темнішало.
— Тарасе, — сказала Оксана, і він одразу почув у її голосі щось особливе. — Мені треба тобі сказати.
— Кажи.
Вона довго збиралася з духом.
— Я вагітна. Була в лікаря. Вісім тижнів.
Слова дійшли до нього не відразу. Вагітна. Дитина. Його дитина. У голові чомусь майнули ґрати, сірі стіни, день виходу, мокра дорога біля воріт, потім обличчя батька на старій фотографії. Усе це раптом відступило, лишивши перед ним тільки Оксану, її тривожні очі й крихітне життя, про яке він ще нічого не знав, але вже відчував відповідальність. Тарас стільки років не дозволяв собі мріяти про подібне, що тепер не знав, як одразу прийняти це щастя.
— Ти радий? — тихо спитала Оксана. — Я боялася, що ти…
Він обійняв її міцно, обережно, ніби вже боявся стривожити нове життя всередині.
— Радий. Дуже. Це найкраще, що могло статися.
Оксана заплакала — від полегшення, від щастя, від утоми чекання. Вони сиділи на балконі до темряви й говорили про майбутнє: про ліжечко, візочок, ремонт, імена. Про прості клопоти, які для Тараса здавалися майже дивом. Уночі він довго не спав, згадував батька й думав, як шкода, що той не побачить онука. Може, бачить звідкись. Тарасові хотілося в це вірити…
