— Левченко? — промовив він. — Не думав, що ти ще пам’ятаєш про мене.
— Пам’ятаю. Просто зрозумів усе надто пізно.
Роман вимкнув апарат і витер руки ганчіркою.
— Прийшов подивитися, до чого я докотився?
— Я прийшов через Оксану.
Почувши її ім’я, Роман ступив ближче.
— Вона мене пам’ятала?
— Набагато краще, ніж ми обидва заслуговували. Коли ти не міг дбати про дочок, вона допомогла їм і влаштувала до дитячого центру.
Роман важко сів на дерев’яний ящик і закрив обличчя долонями. Голос його став глухим.
— Востаннє вона прийшла з хлібом і ліками, а я прогнав її. Кричав, що не потребую жалю і все одно не заслуговую на допомогу.
— Вона тебе не засуджувала. У щоденнику написала, що ти не погана людина, а людина, яка забула зворотну дорогу.
Довгий час було чути лише брязкіт із сусіднього цеху. Нарешті Роман підвів почервонілі очі.
— А Мар’яна й Дарина?
— Вони живі й зараз у мене. За словами Олесі, дівчатка певні, що їхній батько помер.
На губах Романа з’явилася гірка усмішка.
— Нехай і далі так думають. Їм потрібен хтось кращий за мене.
— Їм потрібен батько, який живий, працює і намагається змінитися, — твердо заперечив Андрій. — Вони можуть не пробачити тобі, але мають право знати правду. Інакше все, що робила для вас Оксана, виявиться марним.
Роман подивився в бік зварювального вогню.
— А якщо я знову злякаюся?
— Тоді я не дозволю тобі втекти.
Андрій вимовив це без погрози. Він надто добре бачив, що Роман і сам утомився від власної втечі. Перед ним стояв не той запальний водій, якого колись вивели з будівництва, а змучений чоловік, який роками носив сором замість виправдання. Це не скасовувало минулого, однак давало Романові можливість чесно розповісти про нього дочкам.
Чоловік повільно підвівся й простяг шорстку долоню.
— Я прийду. Тільки допоможи мені зробити перший крок…
