Бездомна мати успадкувала дідову хатину, але та стояла запечатаною з 1948 року

Опустивши листа, Оксана розгорнула зошит; руки все ще тремтіли. На першому аркуші олівцем були намальовані будиночок, дерево й великий камінь, а під ними дитячий нерівний напис: «Наш секрет». На наступній сторінці знайшлися нові малюнки: дерево з дуплом, струмок, камені. Між ними стрілки показували, куди йти. Раїса мала рацію — це карта.

Надворі ухнула сова. Оксана здригнулася й випустила зошит, потім підняла його й притиснула до грудей. Шукати вони почнуть завтра. Хоч би що залишив прадід, вона збиралася це знайти.

Прокинулася Оксана від холоду. У щілини між колодами проникав лютневий мороз, і одяг, розкладений на лавці, не рятував. Світло зі звільненого вікна лягало холодними смугами, мов прути клітки. Артем, згорнувшись, іще спав і сопів у комір куртки. Мати обережно підвелася, накрила його своїм светром. Перевірку печі більше не можна було відкладати: інакше наступної ночі вони тут замерзнуть.

За відкритою заслінкою темніла вогка топка. Оксана зазирнула туди й засунула руку: наскільки могла зрозуміти, димар був вільний, гнізд вона не намацала. Зважилася спробувати. Дров у хатині не виявилося, тому довелося вийти на галявину. Під деревами сніг не до кінця вкрив сухі гілки; вона наламала оберемок і принесла всередину.

Для розпалювання взяла газети з полиці — певно, ще Раїса залишила. Оксана чиркнула сірником, підклала гілки, але дим повалив просто в кімнату. Закашлявшись, вона кинулася до вікна. Через хвилину тяга все ж з’явилася: дим пішов у димар, піч загуділа, наче ожила. Тепло прийшло не відразу, проте кімната почала прогріватися.

— Мамо, дим! — сонно пробурмотів Артем, заворушившись на лавці й розплющивши очі.

— Він уже вийшов. Пічка запрацювала, скоро буде тепліше.

На сніданок залишилися хліб і банка згущеного молока, знайдена на полиці. Термін придатності давно минув, але вони все-таки відкрили її, їли ложками й умочували хліб.

— Мамо, а ті малюнки в зошиті — про що? — запитав Артем, облизуючи ложку.

Оксана розклала знахідку на столі. Уночі при місяці багато що залишалося неясним; денне світло дало змогу роздивитися старанні, хоча й невмілі олівцеві лінії. Будиночок із вікнами, великий камінь, дуплисте дерево, струмок і скеля. Біля кожного орієнтира — стрілка.

— За цими малюнками можна знайти дорогу. Прадід зробив для дітей карту.

— Зі скарбами? — Артем пожвавішав і присунувся.

— Не знаю, зайчику. Але щось він точно сховав.

Стукіт пролунав несподівано. Оксана здригнулася, син одразу шмигнув їй за спину. Відчинивши двері, вона побачила жінку років шістдесяти в хустці й ватянці. Та тримала вузол; від морозу й підйому обличчя в неї почервоніло.

— Я Тамара, сусідка. Точніше, у селі живу. Почула, що в хатині Бондаря з’явилися люди. Ось, борщу принесла й свого хліба, — вона простягнула вузол. — Є у вас що поїсти?

Оксана прийняла принесене, не знаходячи слів. Від вдячності було важко говорити.

— Дякую вам. Дуже дякую.

Тамара ввійшла, оглянула кімнату й похитала головою.

— Перед від’їздом Раїса вже занедбала хату. А потім ще тридцять років без мешканців… Ти їй ким доводишся? Донькою? Чи інша рідня?

— Павлові Бондарю правнучка. Раїса Федорівна залишила мені хатину.

Тамара сіла на лаву й перехрестилася.

— Павла Федоровича внучка… Таки повернулися. Раїса казала, що хтось колись сюди повернеться, — вона помовчала, розглядаючи Оксану. — А про прадіда свого знаєш? Що з ним зробили?

— Від нотаріуса тільки чула: загинув у 1948 році, обставини не з’ясовані, — відповіла Оксана, сідаючи навпроти.

— Не з’ясовані! — з гіркою усмішкою повторила Тамара. — Та тут усе зрозуміло до болю. Його вбили. НКВС… Тоді вже МДБ називалося, але від цього нічого не змінювалося, — вона озирнулася на Артема, який слухав, широко розплющивши очі. — Може, нехай хлопчик погуляє? Таке дітям слухати не треба.

— Артеме, вийди на галявину, зліпи сніговика. Тільки далеко не йди.

Син слухняно вдягнувся й вийшов. Тамара дочекалася, поки зачиняться двері.